Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Він знову затягнувся їдким димом своєї самокрутки.

– Послухай-но, Томаше, – сказав я, поки він іще міг відповідати, – ти сказав, що не назвав би цих сороковин – поминками.

– Так і є, – кивнув він, затримавши дим у легенях.

– А як би назвав?

Він стояв, заплющивши очі. Потім видихнув, і хмара диму оповила нас обох.

– Оглядинами, – відповів він.

– Цікаво… І заради кого ж вони зібралися на ці оглядини?

– Заради тебе, звісно, – сказав Томаш.

– Овва! І пощо їм я?

– Ну… – він знову затягнувся. – Їм цікаво, чим усе скінчиться.

– Що саме? Розслідування?

– І воно теж.

Томаш знову видихнув дим у щілину в загородці.

– Краще не роби так, – застеріг я. – Тут є один жеребець, Вій…

– Вій! Ну, це ж треба!

Він пожвавився й тут-таки смикнув двері найближчого загону.

– Чи ти здурів?! – я спробував перейняти його, схопив за руку, та він ухилився.

– Це точно не Вій, – Томаш розчаровано кивнув на невисоку сиву кобилу.

І, випередивши мене, рвучко розчахнув наступне стійло, над яким одразу ж злетіли вгору чорні копита жеребця, що став дибки.

– О-го-го! – захоплено вигукнув Томаш. – Ось він, красень!

– Він уб’є тебе, – тихо сказав я. Вій роздратовано пахкав ніздрями.

– Ні, братику, – і Томаш знову глибоко затягнувся. – Він уб’є першого-ліпшого, від кого наступного разу почує запах гашишу. Але не мене!

І він рішуче підійшов до стійла, в якому басував розлючений кінь. Томаш випростав руку і торкнувся долонею до його лоба. Хоч як це дивно, але Вій умить перестав гарцювати і зайшовсь хрипким переляканим іржанням. Томаш нахилився до його вуха і щось прошепотів. Вій одсахнувся, ніби йому в морду тицьнули запалений смолоскип, але Томаш спритно вхопив його за гриву й не відпускав. Вій захарчав, очі тварини вибалушилися. Я бачив, як він безпорадно згрібав копитами тирсу, що нею була всипана підлога, намагався вирватися, але ніби стратив усю свою силу. На морді показалася піна, боки вкрилися великими краплями поту. А Томаш і далі шепотів і шепотів йому на вухо, немовби розповідав якусь історію. Врешті задні ноги жеребця підкосилися. Незграбно заплентавшись, він не зміг устояти й повалився на підігнуті передні ноги.

– Годі, Томаше! – сказав я. – Не муч тварину.

– Пане Білий! – це був голос Насті. Вона тихо кликала мене й озиралася, зупинившись посеред господарського двору, якраз навпроти причинених дверей конюшні.

Томаш нарешті відпустив нещасного коня і, по-змовницькому притуливши вказівний палець до рота, підморгнув мені. Вій тяжко сопів, намагаючись звестися на рівні – незграбно, як новонароджене лоша. Томаш зняв із цвяха лампу й задмухав її.

– Іди, – прошепотів він. – Ще побачимось.

Я поспішив до виходу, хоч і не знав, що відповісти на запитання, як і навіщо опинився в конюшні. Та Настя й не спитала.

– Пан сотник наказав знайти вас, – повідомила вона.

– То ходімо, – і я пішов за нею.

– А ось і він! – сказав сотник, побачивши нас із Настею.

Він сидів у плетеному кріслі на терасі. Поруч з ним, у такому ж кріслі, умостився один із тих поважних чоловіків, що я запримітив їх іще на початку вечері. Він був дуже огрядний. На обличчі, поруч з носом, росла огидна коричнева родимка. Побачивши мене, гладун спробував підвестися, передумав, та врешті все-таки підвівся й простягнув мені руку.

– Іван, – назвався він.

– Тарас, – я потиснув його теплу долоню.

– Ви цікавилися, хто заступивсь за Хому Брута? Що ж, прошу. Іван – один із тих трьох, – сказав сотник, теж уставши зі свого крісла. – Спершу Іван був цілком переконаний, що його товариш не міг таке накоїти… Але після того, що побачив у церкві, він, як і більшість людей, змінив свою думку.

– З містичних міркувань? – запитав я Івана, й ми сіли в крісла.

– Можна й так сказати… – він відповів невпевнено і помітно занервувався. – Ви, мабуть, чули, яке там страхіття сталося…

Я кивнув.

– Гадаю, вам буде цікаво знати, – втрутився сотник, – що ввечері напередодні вбивства Іван сидів разом з Хомою та їхньою компанією в нашому шинку.

– Їхньою компанією? – я мимоволі глипнув на велетенське Іванове пузо. Звісно, це було нетактовно. – Я чомусь гадав, що Хомі – років зо двадцять.

– Дев’ятнадцять! – уточнив Іван.

– Іван був йому як батько, – пояснив сотник. – Багато часу присвячував хлопчиську.

Сотник свердлив мене очима, наче нетерпляче на щось чекав.

Вочевидь, на демонстрацію моїх шпиківських навичок…

– Тепер ясно… – неквапно мовив я, хоч насправді нічогісінько не второпав. – І що сталося того вечора?