Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Але ж ви не циганського племені, – докинула Анна.

– Ні, ваша правда. Цигани знайшли мене на березі річки. Я ледь не втопився. Але що цьому передувало – краще не питайте. Від усього мого життя до тієї миті лишились хіба жалюгідні уривки споминів та якісь примари. Нічого не пам’ятаю.

– Скільки років минуло? – запитав сотник.

– Відколи мене знайшли? Двадцять. Тож я ще можу вважати себе парубком, – спробував пожартувати я.

Сотник криво посміхнувся.

– Невже ви геть нічогісінько не пам’ятаєте? – попри холод і байдужість, у голосі Анни все ж таки звучала непідробна цікавість.

Я похитав головою. Вона скинула брови:

– Кажуть, людині без минулого немає жодної винагороди і в майбутньому.

– А в мене її таки й немає. І я навіть сюди приїхав, не сподіваючись на жодну винагороду.

– Що значить – на жодну? – Анна здивовано поглянула на сотника.

– Це правда, – кивнув він у відповідь. – Потім розкажу.

– Тож ви піймали нитку, – всміхнувсь я Анні. – Жодного минулого, жодного майбуття. Мабуть, тому з мене й вийшов незлецький сищик: якщо тобі нема чого втрачати – багато чого стає до снаги.

Сотник відкашлявся.

– Та все ж таки… Щодо минулого… Невже навіть здогадів ніяких?

– Та чого ж… Того дня на Дніпрі перекинулась баржа, що перевозила засуджених каторжан. На руках моїх були сліди від кайданів, спина – зрепіжена батогом, тому варіантів небагато…

– Так ви арештант! – викривила губи Анна.

Я пропустив її слова повз вуха.

– І що? – очі сотника зблиснули. – Ви потім перейшли на бік добра?

У його словах вчувалася іронія.

– Не одразу, якщо відверто, – відповів я. – Спершу переховувався від закону й жив із табором… Конокрадство, ярмаркове шулерство… Та все це остогиділо мені – пішов служити у військо.

– Скільки років відтрубили?

– Дванадцять.

– Тобто – ви офіцер? – здивовано запитав сотник.

– Ротмістр. Ясно, що здогади про своє минуле я завжди тримав при собі.

Анна раптом вдавилася й зайшлася кашлем. Сказавши: «Перепрошую», – вона вийшла.

Тимчасом Настя принесла запечену качку.

– Де ви служили? – поцікавився сотник.

– Волинський полк. Чули про такий?

Сотник поважно кивнув.

– Улани його імператорської величності.

– То ви знаєтеся на армійських підрозділах?! – здивувався я.

– Тільки на кавалерійських. Свого часу я міг би постачати бойових коней добрій половині наших полків.

– Ого! Маєте свій конезавод?

– На жаль, я збанкрутів. Моє поголів’я зараз зовсім невеличке. Одне лишається незмінне: ви ніде не знайдете кращих жеребців за моїх! Принаймні в наших краях.

Сотника тішила ця розмова – від колишньої суворості на його лиці не лишилося й сліду. Потім він трохи знітився, ніби дозволив собі зайвого, знову насупився й закліпав, зосередившись на апетитній качці.

– Не бажаєте трохи поговорити про наше діло? – запитав він за хвилину.

– Я й сам хотів запропонувати, та за обідом якось недоречно…

Сотник узяв зі столу дзвоник і, теленькнувши, пересів на великий диван, почав набивати люльку.

Зайшла Настя.

– Подай-но нам яблучної наливки, – наказав він і, повернувшись до мене, додав. – Поєднаємо приємне з корисним.

Я вмостився у кріслі навпроти й добув з кишені сюртука невеличкий блокнот та олівець.

– Курите? – поцікавився сотник.

– Ні, дякую. Навіть на війні не призвичаївся.

– Де були?

– Польська кампанія.

Він кивнув і видихнув хмару диму з неабияким задоволенням. Настя принесла тацю з наливкою – міцною, але приємною на смак.

– Отже… З чого б розпочати? – запитав сотник.

– З того вечора, коли сталося вбивство. Скільки, до речі, минуло часу відтоді?

– Сорок днів. І сороковий – саме сьогодні, тому багатьох, про кого йтиметься далі, ви зможете побачити вже ввечері, на поминках…

– Ви знали, з ким вона мала намір зустрітися?

– Соля? – сотник замислився. – Так ми її звали… Соля. Соломія…

– Незвично для наших країв, – зауважив я.

Сотник кивнув.

– Моя Анна – нетутешня. І їй так було зручніше, і звучить, як на мене, трохи краще, ніж Солоха.

Він замовкнув на декілька секунд, погляд застиг у задимленому просторі. Потім зітхнув і провадив далі:

– Чи знали ми? І так, і ні. Ми ніколи не забороняли їй спілкуватися з хлопцями на хуторі. І так живемо, правду кажучи, в чорта на рогах. Але з ким саме вона тоді збиралася побачитися – не питали… Цей хлопець… Хома… Мав до неї симпатію. Про це всі знали, ми теж, звісно. Але не мали жодних причин хвилюватися – він їй був не рівня. Навчався в семінарії, став би, у кращому разі, попом… А в Соломії був наречений. Хороший хлопець, родовитий… У серпні збиралися гуляти весілля… Тобто Хомі взагалі не випадало на щось надіятися… Відтак він нас мало цікавив. Просто була в них своя компанія – от і все.