Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Ходімо, пане Білий!

– Мене Тарасом звуть, – сказав я вдогін.

Вона кивнула, навіть не обернувшись.

Ми йшли широким коридором другого поверху. Перші ж двері відчинені, – то була велика кімната з кріслами посередині, книжковими полицями на стінах і трьома чималими вікнами.

– Це бібліотека, – пояснила дівчина. – Сотник дуже любить збувати тут вечори.

Наступні двері – зачинені.

– А це молитовна кімната. Пані Анна молиться тут. Далі – ваша спальня.

Ми зупинилися. Вона дістала великий ключ і відімкнула треті двері.

– Далі – ще дві спальні, але вони не готові, – дівчина говорила, намагаючись не дивитися в мій бік.

Призначена для мене кімната була доволі велика. Два вікна майже на всю висоту стіни. Камін. Широке ліжко біля одного з вікон. При іншому – письмовий стіл. Також у кімнаті був секретер, невеличкий журнальний столик і шифоньєр.

Я увійшов. Ідеальний порядок. На письмовому столі – рівний стос аркушів, кілька вигострених олівців лежали рівнесенько біля краю… Водночас на меблях виднівся рівномірний шар світлої пиляви, точніше сказати – білої. Я провів пальцем по кришці секретера й показав Насті.

– Ой… – зніяковіла вона. – Учора ж тільки прибирали… Тут завжди так. На цю пилюку немає ради.

– Тому хутір і має таку дивну назву?

Я розглядав свічники на полиці й коли випадково зрушив їх, на тонкому шарі пороху лишився чіткий слід.

– За переказами, в нас тут зовсім поруч – ворота в пекло… І ця пилюка – насправді й не пилюка, а попіл, який летить звідти…

– Як на передпокій пекла, тут з біса вогко, скажу тобі, – я роздивлявся порцелянові фігурки на секретері, – саме крутив у руках хлопчика з сопілкою.

– У цій кімнаті давно вже ніхто не жив… Зараз попрошу Тимка розпалити коминок, якщо бажаєте.

Вона обернулася до дверей.

– Зачекай-но, – зупинив її, поставивши статуетку на журнальний столик. – Е… Як там тебе… Настя?

Мені страшенно хотілося роздивитися її очі, незмінно втуплені в підлогу, та ніяк не міг придумати, як це зробити.

– Так, – Настя, нарешті, поглянула на мене.

Гарна дівчина. Навіть вродлива. Карі очі – неймовірної глибини, довгі шовкові вії, точене личко. На якусь мить мені здалося, що… Що вона стоїть у стовпі нетутешнього білого світла, а її очі та усмішка – саме оті, що їх я ніколи не забуду. Я здригнувся й згадав про золотий емальований хрестик у кишені, що його дав мені Томаш у злощасному ресторанчику на Фундуклеївській.

– Нехай і справді… Камін цей розтоплять, – сказав я.

Дівчина випурхнула з кімнати. Звісно ж, вона зовсім інакша. Хіба що віддалено чимсь схожа. Та й не може бути інакше – Насті тоді, либонь, іще й на світі не було.

Я підійшов до дверей, повернув ключ. Замок – надійний, та й двері – тяжкі, дубові, на міцних завісах. Потім зібрався замкнутись зсередини, але… Зсередини просто не було замкової шпарини! Тільки ручка. Дивно.

Сів на ліжко. Потім відгорнув край покривала – білосніжне простирадло під ним ледь віддавало сирістю. Отже, застелили кілька днів тому. Посеред кімнати скрипіли мостини, і я мигцем зауважив, що їх треба оминати, якщо доведеться пересуватися тихо. Шухляди столу були порожні.

Зайшов слуга в дурнуватій лівреї, приніс оберемок дров.

– Добридень, – сказав я.

– Бридень-бридень, – закивав він. – Бридень.

І широко, по-дитячому, всміхнувся. Потім, ніби згадавши, навіщо він тут, підійшов до коминка. Я помітив, як він поглянув на фігурку пастушка на журнальному столику. Поклавши дрова біля каміна, він повернувся до столика й переставив статуетку на секретер.

– На місце, – пробурмотів він. – На місце, на місце…

Тимко потягнувся до свічників, що я їх совав, і теж переставив.

– На місце, – повторив він і вернувся до коминка.

Коли вогонь розгорівся, Тимко дістав звідкись ганчірку і заходився протирати меблі; він обережно піднімав предмети й ставив їх назад – точно на свої місця.

– Чистенько, – шепотів він. – Чистенько-чистенько-чистенько… На місце… На місце…

Тимко прискіпливо оглянув поверхню стола й секретера, знову вернувся до столу, присів, щоб очі були на одному з ним рівні, щось там іще витер і лише після цього пішов до дверей під супровід власного нерозбірливого щебетання.

– Чуєш, Тимку… Ти витирай тут щоранку, добре?

Він кілька разів кивнув.

– Чудово, – сказав я. – Тільки стукай, перш ніж заходити.

Він зупинився у дверях і знову заусміхався. Потім ступив крок назустріч і незграбно обійняв мене. Я трохи сторопів од такого раптового пориву й навіть не знав, як повестися. Тимко нарешті відпустив мене, кумедно кивнув на прощання й пішов собі.