Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Я заскочив усередину, і тієї ж миті тарантас рушив.

Світало. Тарантас підкидало на звивистій дорозі між мальовничими пагорбами. Час до часу далеко ліворуч зблискувала на сонці тоненька стрічечка Дніпра. Котелок і Кисла Пика куняли. Сотник не спав – дивився у вікно. А правив четвіркою мій знайомець Томаш.

– Далеко ще? – запитав я сотника.

– Майже приїхали.

Я випростав ноги і покрутив шиєю. Тарантас, як і належить його роду-племені, всередині був оздоблений просто, мав досить незручні сидіння.

– А як хутір називається?

Сотник поглянув на мене, наче вагався, чи варто казати, та врешті відповів:

– Білий Попіл.

– Як?!

– Багато хто дивується, – стенув він плечима.

– Саме Білий Попіл? Не Білопіль і навіть не Білопілля?

– Ні. Саме Білий Попіл, – сотник примружив очі, він не мав охоти до подальших роз’яснень.

– Ну й назва…

Я теж намагався подрімати, та сон як рукою зняло. Мій погляд блукав десь за вікном, а перед внутрішнім зором пропливали події дня вчорашнього. Чомусь згадав про хрестик, що його мені дав Томаш, і спогад цей – не знати, з якої причини, – сповнив мене смутком.

Ця подорож була для мене всього лише відплатою за звільнення з-за ґрат. Хоча ці люди дещо знають про моє минуле… І не соромляться використовувати це ради свої мети.

Дорога круто повернула, і ми виїхали на сільську вулицю. Тарантас лишав по собі пелехаті хмари пилюки. Дрібною курявою було рівномірно вкрите лопушиння при дорозі й листя фруктових дерев над огорожами. Пилюга була дуже світла, майже біла…

– Ось чому Білий Попіл! – здогадався я. – Це через пилюку?

Сотник розплющив очі, поглянув у вікно й кивнув.

– То ми приїхали? – поцікавився я.

– Майже. До маєтку ще півтори версти.

Я зацікавлено визирнув на вулицю. Як на хутір, Білий Попіл був чималий. Єдина широка вулиця вела до церкви, де перетворювалася на невеликий майдан, мощений кругляком. Помітив людей, які припадали до парканів – поглянути, хто це їде. Мене трохи збентежили їхні недобрі обличчя й занадто похмурі погляди: ані натяку на усмішку чи простацьку допитливість.

– Здається, народ тут у вас не дуже гостинний…

Сотник знизав плечима:

– Чужаки для них – дивина.

За хутором дорога зміїлася вгору, і незабаром її обступили високі старі сосни.

– До речі… Хотів запитати… – я витягнув з кишені хрестик. – Звідки у вас це?

Простягнув руку. Хрестик метлявся на шворці, й сотнику довелося зловити, щоб роздивитися.

Поглянувши, він байдужо кивнув мені й відвернувся, втупившись у вікно. Я й далі тримав хрестик у руці, чекаючи на відповідь. Нарешті сотник знову обернувся до мене й навіть трохи зашарівся.

– Я чи то не розчув, чи то не второпав, – сказав він, усміхнувшись. – Гарна штукенція. Що це?

– Ні, це я вас питаю: що це? Де ви це взяли?

Він подивовано глянув на мене – довелося пояснити:

– Цей хрестик… Він колись належав мені. Дуже давно. І тому я хочу знати, як він у вас опинився?

Він струснув головою, наче людина, яку збивають з пантелику.

– Опинився у мене?

– Мені дав його Томаш.

– Хто?

– Ваш візниця чи хто він там, – я вказав у напрямку передка.

– Семен? – здивовано запитав сотник.

– Який ще, з біса, Семен!

Він розгублено зирив на мене. Або ж старий дуже натурально клеїв дурня, або ж я й справді грюкав не в ті двері. Та спершу я подумав, що через гамір він просто недочуває, й тому нахилився ближче до нього і сказав голосно та чітко:

– Ну, може, й не візниця! Я кажу про одного з ваших людей… У білій вишиванці.

Сотників погляд остаточно збаранів. Чи, може, я аж так паскудно пояснював…

– Спитаю інакше. Один із ваших помагачів скручує самокрутку однією рукою, – і я жестом показав, як це робить Томаш, – отак. Як його звати?

– Не знаю нікого, хто так умів би… – він замислився. – Колись давно бачив, як це робив один хлопець… Дуже давно. Тоді й самокрутки ще були чуднотою… А в нас, знаєте, і зараз – або люльку курять, або нюхають… М-м-м.

Він знову відвернувся до вікна. Мене трохи здивувала його відповідь. Я й гадки не мав, що у цій грі може з’явитися хтось третій. Ну, або ж сотник прибріхує. Адже поки що всі Томашеві зусилля були спрямовані на те, щоб я опинився у сотника в лабетах. До речі… А чи не він допоміг вусаневі з готелю так вчасно помітити мене в ресторані з чужими червінцями у кишені?

Мої роздуми обірвав вигук кучера: коні спинилися. Я поклав хрестик у кишеню.