Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– І ви мешкаєте на вулиці Притисько-Микільській, у четвертому будинку, третій квартирі, – вів далі він.

– Та врешті-решт відправте туди кого-небудь! Я ж вам дав ключ, у секретері – всі документи і…

– Ми вже послали людину, – жестом зупинив мене пристав. – Та якщо все це правда…

– Нащо ви собі голову морочите? Просто дочекайтеся цього свого агента.

Пристав замовк і промовисто поглянув на мене.

– Даруйте, – сказав я. – Що ви там іще хотіли запитати?

– Якщо це все – правда, і ви – той-таки сищик… Нащо вам красти?

– Ні, це вже нестерпно! – я не міг стримати роздратування. – Я ж кажу: ці чортові червінці мені підкинули! Під-ки-ну-ли!

– Це тому ви одразу пішли пропивати їх у найближчу ресторацію? – він поглянув у свої нотатки. – Ресторан «Бристоль»… Господар стверджує, що ви розрахувалися золотим червінцем, – він надав його поліції як доказ…

– Та це маячня! – вигукнув я.

– Ви не розплачувалися червінцем?

– Маячня, що я – злодій! Я зайшов у цей ресторанчик з єдиною метою – щоб мене припадком не впіймали з цими клятими червінцями в кишені!

– Ви переховувались у ресторані, щоб вас не зловили з чужими червінцями у кишені? – запопадливо уточнив пристав.

Я похитав головою. Цілковите безглуздя.

– Послухайте, я розумію, що свідчу нібито проти себе. Та якщо дочекаєтеся вашу людину і потвердите мою особу, то вам буде легше вірити моїм словам. І тоді я спробую ще раз вам усе пояснити.

Пристав зітхнув, саркастично звівши брови.

– Як скажете, шановний, – він узяв зі столу мідний дзвоник і покалатав.

Увійшов якийсь поліціянт із перебинтованою рукою.

– Панасе, – сказав пристав, – виведи цього пана, допоки вернеться Григорій із Притисько-Микільської. А сам приведи до мене того старого…

Поліціянт натомість стояв сам не свій: він не слухав пристава, навіть не дивився в його бік, а, витріщивши очі й роззявивши рота, прикипів поглядом до мене.

– Що таке? – запитав пристав, помітивши, що говорить у пустоту. – Що з тобою, голубе?

Тільки тепер я здогадався, у чім річ, та було вже пізно.

– Це він!!! – залементував поліціянт і реп’яхом вчепився в мій рукав, аж затріщало сукно. – Це він спалив нашого Миколу!

– Тихо, Панасе, – сказав пристав, підвівшись.

– Це ж його ми мали схопити у притоні Лисиці!

У двері проштовхалося ще двоє поліціянтів – збіглися на крик забинтованого.

– Коли він пожбурив у нас лампою, я за крок стояв, пане приставе! – поліціянт і не думав втихомирюватися, він виставив забинтовану руку як свідчення своєї правоти. – У пана Марініча вся голова… А Микола – відразу, як той смолоскип…

Йому перехопило віддих, і далі він лише пихкотів, відчайдушно вчепившись за мій рукав.

– Як цікаво все складається… – процідив пристав. – Надіньте-но на нього закови.

Один з поліціянтів вийшов. Я прокашлявся і спокійно сказав:

– По-перше, почати б з того, що пожежу влаштував не я. Це зробив один із друзів Лисиці. Запишіть: його звати Томаш Болгар…

– Що ж ти брешеш, сволото така! – закричав поліціянт із забинтованою рукою. – Не вірте йому, пане пристав, він знаний шахрай!

Та пристав навіть не подумав узятися за перо.

Принесли кайданки і мене хутенько закували.

– Панасе, – батьківським тоном сказав пристав. – Він уже не викрутиться, не хвилюйся. А зараз – залиш нас удвох.

Панас вийшов. Мені здалося, чути було, як він скреготав зубами.

– Вислухайте мене, пане пристав, – почав я.

– Звісно. І вислухаю, і запишу, як ви просили.

– Усю цю легенду про шахрая – це я сам вигадав, присягаюся! І якраз пристав Марініч – та людина, яка може підтвердити кожне моє слово! Адже ми вдвох і придумали цей план, за яким він мав увірватися в лігво Лисиці й визволити мене, буцімто арештувавши, а я на той час збирався виграти в карти кольє, що його вкрали в графині Завадської!

Більшу частину цієї тиради я проторохтів так, ніби за мною вовки гналися, – боявся, що будь-якої миті пристав накаже мені замовкнути.

Перевівши дух, я дивився на пристава і намагався збагнути, повірив він чи ні. Але він так і не відповів, бо в двері постукали й на порозі показався ще один поліціянт. Він поклав на стіл пристава ключ од моєї квартири.

– Дякувати Богові, – видихнув я. – Зараз ви переконаєтеся, що я не брешу.

– Документи привіз? – запитав пристав.

Поліціянт похитав головою і шморгнув носом.

– Пожежа там – усе палає! Вже годину погасити не можуть. А ось це було зовні прибите, біля дверей.