Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Як це – пожежа?! – вихопилось у мене.

Поліціянт пропустив мій вигук повз вуха. Він витягнув з сумки й поклав на стіл лисячий хвіст. Враз мені стало важко стояти, наче підлога раптово похилилася, і я сів.

Пристав узяв хвіст і крутив його в руках.

– Так ви, дорогенький, кажете, що тирло Лисиці спалили не ви? – з притиском запитав він, піднявши правицю із затиснутим у ній хвостом, ніби я міг його досі не помітити.

– Просто запитайте у пристава Марініча, – втомлено сказав я. – А ще краще, приведіть його сюди, щоб він усе підтвердив.

– Пристав з кримінальних справ Мирослав Марініч, – крижаним тоном відповів він, – помер сьогодні вранці від тяжких опіків. До тями він так і не прийшов.

Коли мене вивели з кабінету, за столом, де зазвичай люди пишуть свої скарги, сидів сотник. Він перераховував висипані гіркою червінці зі свого гамана, – перш ніж написати розписку про повернення краденого. Сотник ворушив губами і кивав головою, наче вітався з кожною монетою, – він завершував підрахунок і за якусь секунду неодмінно сказав би, що все гаразд, проте я випередив його.

– Там бракує майже половини, – заявив я. – Можу розказати, де заховав.

Поліціянт, який стежив за процедурою, здивовано витріщився на мене. Та по-справжньому сторопів, звісно, сотник, який щойно закінчив рахувати.

– То кажіть уже, – озвався з-за моєї спини пристав, який вийшов зі свого кабінету, почувши моє «зізнання».

– Скажу, але тільки панові сотнику, – відповів я. – Сам на сам.

Мене завели до камери, прикували до кільця в стіні, й тільки тоді пропустили сотника.

– Що ви замислили? – запитав він, щойно причинилися двері.

– Витягніть мене звідси, і тоді я – добре вже! – допоможу вам, аферистові старому, знайти вбивцю вашої дочки! – сказав я.

– Я саме збирався вам це запропонувати, – задоволено вишкірився сотник. – Просто скажу їм, що сам помилково засунув гаман у кишеню вашого сюртука, сплутавши зі своїм, та й вже…

– Кажіть, що хочте, але тепер самих лише слів замало… Ви ж обіцяли мені три гамани червінців, так?

Він кивнув, але якось невпевнено.

– Чудово. Тоді один із них вам доведеться витратити, щоб мене звільнити, а я й за два попрацюю. Ось що треба зробити…

Він перебив мене.

– Навіщо витрачати, якщо…

– Бо тепер мене обвинувачують ще й у вбивстві!

Сотник вирячив очі.

– Це не ваше діло, – відповів я, випередивши його запитання. Та сотник мовчки чекав на мої пояснення.

– До вбивства я не маю жодного стосунку. Як і до ваших червінців. Але ж для пристава я тепер – злодюга. Здогадуєтеся, завдяки кому? Тому до мене тепер стільки ж довіри, як до тої повії, яка пнеться довести, що вона незайманка. Отже, насамперед ви маєте потвердити, що я – це я. Розкажіть їм усе. Як збиралися найняти мене для важливого розсліду. Як стежили за мною цілий місяць і врешті переконалися, що я таки добрий сищик. Не скупіться на мадригали. І, насамкінець, не забудьте поручитися за мене. А поручительство своє підкріпіть гаманом червінців. Зробите?

– Є одна трудність, – він глипнув на мене якимсь дивним, винуватим поглядом.

– Я конче маю запитати, яка саме? Чи так скажете?

– Цей гаман червінців – усе, що я маю. Всі мої гроші. Більше нема. Я… Я збрехав, але тільки ради того, щоб ви погодилися знайти вбивцю моєї дочки…

Я гарячково обмірковував інші варіанти, хоча їх, схоже, не було.

Пристав бачив гаман, і на менший хабар не погодиться…

– Гаразд, – сказав я. – Якщо витягнете мене, я знайду вбивцю задурно.

Сотник зазирнув мені в очі, – певно, намагався второпати, чи можна вірити цій обіцянці.

– Слово честі, – додав я. – Єдина умова: я шукатиму не Хому Брута, а вбивцю, хоч би хто він був. Згода?

– Це одне і те ж, – усміхнувся старий.

– То вже, як знаєте, а я своє слово сказав.

Сотник поплескав мене по плечу і вийшов.

Хтось наполегливо торсав мене за рукав.

– Пане Білий!

Я розплющив очі. Це був пристав.

– За вас поручилися. Можете йти. Тільки швидко.

Поліціянт загримів ключами і вивільнив мої руки від заков. Була глупа ніч. Пристав вийшов, не замкнувши дверей. Я поспішив услід і плентався за ним до самого виходу.

Пристав сам відчинив переді мною двері. Я вийшов і озирнувся, – не міг вирішити, чи варто казати йому «спасибі». Та він уже квапливо зачиняв двері відділку. На бруківці стояв великий і трохи пошарпаний тарантас, запряжений четвіркою коней.

Дверцята прочинилися, і зсередини до мене заклично махнув рукою Котелок. Ну, що ж… Їдьмо.