Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Та якби я і далі так неквапно прошкував порожнім тротуаром, хтось неодмінно вибіг би з готелю й помітив мене. Тому, дійшовши до першого-ліпшого ресторанчика, я тим-таки розміреним кроком увійшов досередини.

Дзвіночок на дверях лагідно оповістив про мою появу, і я переступив поріг. Невелика зала, заледве на півдюжини маленьких столиків. Єдиний відвідувач у кутку саме згортав газету, збираючись іти. Ставний бородань поважного віку за шинквасом, вочевидь, був господарем ресторації. Й більше нікого.

Примостившись біля стійки, я попросив чашку кави. Гривеника в моїй кишені однак не вистачило б на щось інше. Та мені й кави цілком стане, щоб пересидіти метушню в готелі.

Втупившись поглядом у відполіровану дубову поверхню, намагався дати лад своїм розхристаним думкам. Раптом знову озвався дзвоник при вході – хтось прийшов чи, може, вийшов. Я навіть не озирнувся, про всяк випадок, а ще нижче опустив голову. Промайнула думка, що це, мабуть, вийшов отой чоловік з газетою. Аж раптом хтось сів поруч зі мною, поклавши лікті на шинквас. Я насторожився. Принаймні він був сам. І, якщо на те воля Божа, – не по мою душу…

Я покосився на його руки… І мало не підскочив од несподіванки! Тонкі пальці його правої руки з цирковою спритністю скручували самокрутку. Цигарка вийшла акуратна і рівна.

– Утік? – запитав мене Томаш і чиркнув сірником об шинквас.

Насамперед я озирнувся на скляні двері, переконатися, що за ними не чигають громили сотника, – там нікого не було.

– Тебе вже зараз придушити чи зачекати, поки покуриш? – поцікавився я.

Він закурив, і хмара диму попливла над шинквасом.

Томаш був ретельно поголений, його пальто – почищене, і навіть хутро на пошарпаному заячому комірі – дбайливо пригладжене. Сорочка – та ж таки вишиванка, що й учора, – свіжа й чиста.

– Агов, ти! – гукнув Томаш господаря. – Налий-но мені портеру!

Мабуть, господар не звик, щоб гості зверталися до нього: «Агов, ти!» – тож навіть вухом не повів, – узявся протирати черговий кухоль.

– Чи ти глухий, бородо?

У Томашевому голосі вчувалася погроза, що б звучала доречніше у притоні Лисиці, де ми зустрілися вперше. Заповідалося на скандал, а може, й на бійку. Тимчасом за вікном щойно пробіг поліціянт – туди й назад, – і мені аж ніяк не хотілося зайвого шуму.

– Пробачте неотесаного селюка, – м’яко сказав я господареві, – й налийте все ж таки чоловікові кухоль портеру.

– Якому чоловікові? – бородань, вочевидь, не збирався так просто відступати й дивився на мене з робленим подивом.

Томаш сердито напинав жовна, але язика таки прикусив.

– Чоловікові навпроти вас, – увічливо сказав я.

Бородань гимикнув, похитав головою, та пива врешті-решт налив. Він поставив кухля на шинквас, навіть не поглянувши на Томаша, натомість люб’язно сказав мені: «Прошу пана», – щоб мій невихований приятель затямив: тільки ввічливе прохання заслуговує на шанобливу відповідь. Я боявся, що Томаш таки щось бовкне, та його, здається, все влаштовувало – він мовчки сьорбав свій портер.

– Отже, ти таки з ним, – озвавсь я. – Із сотником.

– І так, і ні, – відповів він.

– Як так – «і ні»? Ти ж допомагаєш йому?

– Я допомагаю тобі, – знову завів своєї Томаш. – А це може стати в пригоді сотникові.

– Знаєш, ти мені подобаєшся, Томаше Болгар. Сказати – чому? В тебе і досі є передні зуби! – я всміхнувся до нього, наче до старого друзяки. – Та, їйбо-присійбо, якщо не почнеш правдиво відповідати на мої запитання, – скоро будеш шепелявий.

– Добре, – сказав Томаш, опустивши носа в кухоль. – Що ти хочеш знати?

– Ти працюєш на сотника? Так чи ні?

– Ні, – відповів Томаш.

– Значить, ти – людина Лисиці.

Він засміявся, ба навіть зареготав.

– Це Лисиця – твій полигач? – від цього мого припущення на Томаша аж гикавка напала.

– Оце ти сказав! – він плеснув мене по плечу. – Ні, братику. До Лисиці я мав одне дільце – та й по тому. Майже як і ти.

– Гаразд… Ти не з банди Лисиці. І кажеш, що не працюєш на сотника… Хоча й знаєшся з ним. Тоді скажи-но мені: нащо тобі це здалося? Щоб я взявся розслідувати смерть його дочки?

– Не зовсім так, – похитав головою Томаш. – Це не мені треба. Це тобі треба.

– Бачу, не бережеш ти своїх зубів…

Господар поставив переді мною каву. Тимчасом Томаш допив портер, стукнув кухлем об шинквас і сказав:

– Ти не відкараскаєшся!

– Од сотника?

– Ні, – Томаш витягнув щось із кишені. – Від себе.

І поклав ту річ поруч з моєю чашкою кави.