«Вирвався!» – подумав я. З’ясувалося – передчасно. Ззаду пролунав слабкий, аж жалісливий, голос старого:
– Злодій! Держіть злодія! Шахрай!
І цей тихий вигук пролунав для розгублених пожильців, які так і не побачили ні диму, ні вогню, як заклик протоієрея. Вмить забувши про пожежу, коридором прокотилася багатоголоса луна: «Держіть злодія!». Якийсь вусань у спідній білизні кинувся мені навперейми. Я примудрився ухилитись від нього, а потім збагнув, що старому сотнику нелегко буде довести свої слова, адже навіть мій пістоль – і той забрали його посіпаки.
– Заспокойтеся, панове! – вигукнув я, зупинившись і розвівши руки. – Не ламайте дров! Цей чоловік – небезпечний аферист! А в мене у кишені – тільки гривеник для візниці, можете переконатися.
Мовлячи це, я раптово відчув, що кишеня мого сюртука якось поважчала. Невже…
– Мій гаман із червінцями, – плаксиво сказав сотник, удавано, хоч і доволі вдатно, задихаючись. – У нього… У правій кишені…
От же старий чортяка! Підкинув! Спершу я хотів було кинути цей чортів гаман на підлогу, та вчасно схаменувся, бо промовистішого зізнання в крадіжці годі вигадати. Вусань у спідньому накинувся на мене зі спритністю переляканої жаби, тож довелося облишити всі надії на чудесний порятунок. Я відскочив на добрих три метри й кинувся навтьоки. Весь набрід попер за мною, наче хорти на ловах.
Ось я вже на сходах, долаю їх кількома стрибками. Та посеред вестибюля, насторожені ґвалтом, на мене вже чекають метрдотель і двійко коридорних. Промайнула примарна надія, що зможу вдати, начебто натовп женеться за кимсь іншим. Але викриваю сам себе, занадто стрімко встрибнувши в залу. Швейцар, який трохи раніше і не подумав відмовитися від моїх чайових, перший скидає руку з вигуком: «Держіть його!».
Я озираюся. Люди котяться сходами вниз, як горох, і вже подолали один прогін. Кисла Пика пхається наперед, рухами спритного плавця розкидає всіх, хто опиняється в нього на шляху. Я вискакую на поруччя, підстрибую й хапаюся за стійки горішнього прольоту. Страх, що охоплює мене чимраз дужче, додає сили та рішучості. Кілька рухів – і я вже нагорі, за спинами натовпу.
Передні, помітивши мій маневр, вмить кинулися назад, хоча решта переслідувачів іще бігли донизу, – здійнялась веремія. Вусань у спідньому бадьоро підскочив, повторивши мій викрутас, але я від щирого серця затопив у його огидну фізію, щойно вона вигулькнула над поруччям. Він лантухом гепнувся вниз і, якщо вірити галасу, добряче причавив іще кількох.
З коридору другого поверху сунули сотник і Котелок. Цього хлопця, що його силу ще не встиг забути, варто було стерегтися – і я ринув на третій. Він одразу ж, покинувши старого, влупив за мною.
Пустий коридор закінчувався вікном. Усе наче й добре, але ж – третій поверх, а я не міг пригадати, чи були зовні на цій будівлі якісь піддашки, щоб на них вискочити. Ще жевріла надія на широкий карниз, тож я побіг. Подолавши більшу частину шляху, помітив праворуч невеликі дверцята, не більш як метр заввишки. Аби тільки це було те, про що я подумав!
Нахилившись, натиснув на ручку, – й аж серце замліло від радості: коридорні кидали сюди брудну білизну. І – я не вірив своїм очам – верейка внизу була повна-повнісінька. Озирнувся. Котелок був за кілька метрів й уже готувався мене схопити. Якщо я помилився щодо верейки, то з такої висоти… А втім, хіба маю вибір?
Закинувши ноги в прохід, прослизнув у вертикальну, обшиту металевими листами шахту. Вона була доволі вузька, тож ліктями і розкаряченими коліньми я вперся в гладкі стінки, щоб уповільнити падіння. Та все одно прослизнув доволі швидко. Опинившись внизу, щосили вперся в стінки краями шкіряних підошов, сяк-так пригальмувавши. Врешті-решт м’яко плюхнувся в брудні простирадла.
З верейки виліз незграбно, проте швидко – просто вивалився звідти, трохи забивши плече об кам’яну підлогу. Згори вже долинав скрегіт черевиків – то спускався Котелок. Відштовхнувши верейку вбік, я нишпорив очима довкруг. На стіні, поміж двох великих мидниць, висіла пральна дошка.
Котелок неоковирно зістрибнув на підлогу і, здається, підвернув ногу, бо голосно зойкнув й одразу впав. Я замашно вгатив його пральною дошкою по потилиці. Хоч як це дивно, він іще й спробував підвестися. Довелося зацідити йому вдруге, а потім ще й утретє. Котелок навіть не зомлів – лише кректав і намагався звестись на ноги.
Я кинувся до виходу. Двері підвалу були незамкнені. Вискочив у якийсь чорний хідник. Десь поруч, якщо вірити запахам і звукам, була кухня. Вихід – праворуч, а ліворуч – вікно на вулицю. Я побіг до нього. На щастя, досить було легкого поштовху – й вікно подалось. Вискочивши надвір, опинився у вузькому проїзді між будівлями, що вів із вулиці на подвір’я готелю. Оправивши на собі одяг, я без поспіху, немов на прохідці, вийшов на Фундуклеївську й звернув у протилежний від готелю бік.
Читать дальше