Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Того ранку я обрав «Галіцію» – у них були дивовижні тістечка – і саме уплітав останні хрумкі крихти, аж помітив типа в котелку. Він стояв через дорогу – купував газету в хлопчака. Може, я б його і не зауважив, якби не люлька в зубах. Хоча, звісно, людців, які ходять у котелках і курять люльки, в Києві не бракує… А втім, буде видно…

Я заплатив і вийшов; неквапно попрямував у бік Межигірської. Тип у котелку притьмом рушив назирці, – газету він тримав перед очима і час до часу поглядав у неї. Я повернув за ріг і пробіг кроків тридцять, марно намагаючись не видати себе стукотом каблуків по бруківці. Опинившись біля арки будинку, я звернув і причаївся за нею. За кілька секунд чолов’яга з газетою, злякавшись, що випустив мене з виду, пробіг повз арку. Коли я вийшов з підворіття, він стояв на перехресті, опершись руками об коліна, і, важко дихаючи, безпорадно вертів головою. Посвистом я змусив його повернутися до мене – й помахав рукою, наче давньому друзяці. Спершу він доволі кумедно намагався вдавати, що знати мене не знає, та потім, збагнувши нарешті, що його викрили, ступив кілька кроків назустріч.

– Що тобі? – запитав я без зайвого розшаркування.

– Мій пан хоче призначити вам зустріч, – непевно відповів тип у котелку.

– І чому ж досі не призначив?

– Він не певен, що ви – саме та людина, яка йому потрібна.

– Що ж, відчаюго… Давай-но зробимо так: просто зараз підемо до твого пана, і він швидко збагне, що помилявся.

– Зараз не можна, пане.

Моя долоня лягла на його потилицю, щоб притягнути цю мармизу ближче, і я відчув неабиякий опір: цей тип у котелку таки здоровий бугай, і якби довелося помірятися з ним силами, мені було б непереливки. Не зрушивши його голову ні на йоту, я сам нахилився до нього й тихо сказав:

– Ти, мабуть, невмирущий, якщо так зухвало стежиш за мною. Або ж ти – карлик.

– Чому карлик? – щиро здивувався він.

– Кажуть, вони мають по дев’ять життів.

Чоловік розгублено кліпнув.

– Приходьте опівдні, – попросив він.

– Куди?

– Готель «Жерар». Просто назветесь метрдотелю – і вас проведуть.

Я ніколи не любив грати за чужими правилами, але цього разу навряд чи мав вибір. Насунув котелок йому на очі й подався геть.

Опівдні екіпаж висадив мене біля входу в готель «Жерар». Це був триповерховий особняк, біля дверей якого стояв добре вишколений швейцар: щойно я підійшов, тяжкі двері, прикрашені дорогим бронзовим литтям, прочинилися. Довелося дати йому на чай, хоча в кишені я мав тільки дві монети по гривенику. Отже, лишилося саме стільки, щоб узяти бричку додому. Метрдотель, побачивши мене, виструнчився за своєю конторкою.

– Мене звати Тарас Білий, – сказав я, скориставшись порадою шпика в котелку. Хотів було додати, що мені призначено зустріч, але не встиг, – метрдотель уже знайшов відповідний запис у своїй амбарній книзі.

– На вас чекають, – відповів він. – Двадцять третій номер. Це на другому поверсі, коридором – ліворуч.

Коридорний, який звично метнувся підхопити валізи нового постояльця, розгублено вирячився на мої вільні руки. Я помахом дав йому знати, що проводити мене не треба, й уже збирався йти, аж несподівано вирішив запитати.

– А скажи-но мені, голубе, – звернувся до метрдотеля, – на чиє ім’я записаний цей номер?

– Хвилинку… – він знову взявся гортати амбарну книгу, потів звів на мене здивовані очі. – На ваше, пане…

Он воно як. Принаймні добре, що запитав.

Піднявшись і знайшовши «свій» номер, я постукав. Ніхто не відгукнувся. Поглянув на табличку з номером – усе правильно. Постукав знову. Потім натиснув ручку – двері були незамкнені. Я опинився в просторих двокімнатних апартаментах, ідеально прибраних для нових пожильців. Скориставшись з нагоди, я швидко оглянув номер, не оминувши шаф. Чорного ходу не було, вікно виходило на вулицю – через нього не втечеш. Я витягнув з-за пояса великий пістоль і сховав його за подушками дивана, що стояв неподалік од дверей. Потім сів на цей диван і чекав хвилин зо п’ять, не більше, аж поки двері нарешті відчинилися.

До кімнати зайшов дуже високий чоловік з широкими плечима й кислою міною на лиці, на вигляд йому було років двадцять п’ять. За ним – знайомий мені тип у котелку. Третім поріг переступив ставний кремезний чолов’яга років шістдесяти. Мужні риси його обличчя помережила старість, під широкою нижньою щелепою вже трохи відвисала зів’яла шкіра, між глибокими зморшками на його лиці проглядали дрібні старечі брижі, а очі… Це були очі людини, яка за своє життя добряче скуштувала лиха. З них прозирала втома. Одягнутий він був незвично – в місті так не вбиралися: жупан, широкі штани, чоботи, шкіряний пояс, козацька шабля при боці, світла полотняна сорочка, вишита чорним.