Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Але – ні, все гаразд. Тихо повернув ключ у шпарині замка.

Двері прочинилися. Війнуло знайомим запахом помешкання, з яким я майже зріднився: книжками, старими меблями, моїм милом… А ще я втратив зброю, хоча це й не найгірше зі всього. Тихо заходжу, двічі озираюся на сходи, – переконатися, що ніхто зненацька не вискочить з-за спини. Відступаю від дверей і прислухаюся. Тиша, напівтемрява. Беззвучно беру двері на засув і прямую до секретера в передпокої. В одній із шухляд намацую заряджений пістоль.

Хутко оглядаю єдину кімнату, їдальню та вбиральню: нікого.

Опускаю зброю й навіть акуратно повертаю на місце зведений бойок, аж раптом нежданий звук за спиною змушує мене рвучко обернутися, скинувши пістоль і знову звівши курок. Але це лише вікно: мабуть, я забув його зачинити, і ось щойно гупнула стулка від протягу.

Кілька стеаринових свічок додали кімнаті не лише світла, але й затишку. Скинув чоботи, сюртук та сорочку, і мені відчутно полегшало. Воду не грів, – умився холодною. Вона вмить стала рожева від змитої крові, та коли я поглянув на себе в дзеркало – нічого страшного на лиці не побачив. Ніс трохи напух, але навіть не був зламаний. Передній зуб хилитався, – добре, що не вибили. Розсічена вилиця та щока, розбита губа… Ще боліла шия – це таки неприємно.

Я накинув шовковий халат. Потім вернувся до кімнати, дістав з буфета пляшку незлецького скотчу. Налляв на денце склянки і умостився в кріслі. Найближчі півгодини я не збираюся рушати з місця. А потім ляжу спати. День був непростий.

Здалося, наче хтось тихенько постукався. Я застиг. Почулося? Тиша. Певно, що так. Приклався до міцного доброго напою, що пахнув морем і торфом. Знову стукіт – тільки вже гучніший. Сумнівів не було. Поставивши склянку на підлогу, повернувся до буфета. Відімкнув таємний сховок, відкинув невеличкий столик, на якому було закріплено вісім різних пістолів. Узяв два драгунські з гранованими стволами і звів обидва курки. Один з них запхав за пояс, з іншим напоготові рушив до дверей.

Знову постукали.

У дубових дверях – якраз на зручній висоті – був сучок, що я в нього передбачливо ввігнав гвинтик. Узявшись за нього, я витягнув сучок і через цей отвір визирнув на сходи. Попри слабке освітлення гасової лампи, мені все було добре видно: нікого. Якусь мить я стояв, прикипівши оком до отвору, – жодного руху чи звуку. Одлипнувши від дверей, я крутив у руці сучок, намагаючись хоч щось второпати, аж тут у двері знову постукали. Я миттєво кинувся до отвору – але за дверима знову нікого не побачив. Стукіт пролунав іще раз, уже вимогливіше.

Діставши другий пістоль, я відступив од дверей на півкроку. Спершу тихенько потягнув засув, а потім смикнув ручку на себе. Двері заледве прочинилися, а я вже цілився у просвіт між ними й одвірком з обох пістолів, ладний рознести голову кожному, хто раптом надумає ввірватися. Та дула обох пістолів глипали в пустку.

На мить я отетерів, намагаючись пояснити собі цю нісенітницю. Зізнаюсь, мурашками по спині пробіг якийсь містичний острах.

– Я тут, пане Білий.

Од несподіванки я мало не пальнув у сусідські двері. Голос линув знизу і належав жилавому чоловіку, який на зріст був – наче восьмирічна дитина.

– О Боже… Забирайся під три чорти!

Я намірився рішуче грюкнути дверима, та карлик устиг встромити в щілину свій черевик.

– Графиня підганяє, пане Білий. Діло ж делікатне…

– У мене для графині новин немає – так і перекажи! – я трохи прочинив двері, дозволивши йому забрати ногу, та недомірок і не думав цим скористатись.

– А я чув, ти вже побував у Ямі, – єхидно сказав він.

Оскаженілий од такого нахабства, я защемив дверима карликову ногу так міцно, як тільки міг, ще й, на додачу, наступив на неї.

Карлик аж завив од болю, намагаючись вивільнити ногу.

– А я чув, що тут за рогом живе хороший лікар, – процідив крізь зуби. – Хочеш з ним познайомитися?

Сказавши це, я відпустив двері, й непрошений гість гепнувся на підлогу, схопившись рукою за щиколотку.

– Од кого і що ти чув, карло?

– Візники… – проскиглив ліліпут. – Про це тільки й говорять! Що хтось спалив сьогодні заклад Лисиці.

– От просто-таки спалив? – перепитав я. – Чи ти хотів сказати – підпалив?

– Ну, якщо вже пан до слів доскіпується, то поки ще не спалив, бо воно й досі горить… – відповів він, розтираючи кісточки на нозі. – Хоча вже й так ясно – заграву з кожного даху видно.

Я мимохіть ковтнув слину. Чомусь не мав сумнівів, що винуватцем виставлять саме мене.