– Узагалі-то Лисиця намірився здерти з мене шкіру, – зауважив я. – Чи тобі пам’ять відібрало?
Томаш, плямкнувши, пригубив зі склянки.
– То вже таке, – сказав він. – Лисиця вважає тебе злодієм, отже, має за рівню. Тоді він сердився на тебе і погрожував, а через годину міг би передумати й навіть запропонувати роботу. Але якби він збагнув, що ти – засланий, то вбив би на місці, вмить, як таргана.
– То ти приперся сюди натякнути, що я – твій боржник?
Томаш, примруживши очі, затягнувся.
– Можеш не дякувати, – сказав він.
– А щоб тобі рачки лазити…
У відповідь він усміхнувся й підняв склянку, ніби виголошуючи за мене тост.
– Добре, перш ніж ти полетиш звідси мордякою в двері, скажи мені ось що…
Він перебив:
– За тобою стежать.
Почекавши, поки я збагну, про що це він теревенить, Томаш додав:
– Ти сам би міг помітити, якби сторч головою не кинувся розшукувати цю підвіску. От хоч би й зараз – під твоїми вікнами стоїть чолов’яга в котелку. Через дорогу, біля аптеки.
Я підійшов до вікна, що виходило на вулицю, став збоку, обережно визирнув. Біля аптеки і справді стояв якийсь граб у котелку і курив люльку.
– І хто це? – спитав я.
– Нарешті! – втішено кивнув Томаш. – Ось тепер ти ставиш правильні запитання.
Він неквапно приклався до скотчу, а я терпляче чекав на відповідь.
– А ще є? – запитав він, втупившись у майже порожню склянку.
– Сам скажеш чи тобі в зуби зацідить? – терпець мені уривався.
– Ти про того телепня? А піди до нього завтра і сам спитай. Скажи, що помітив на чатах і тому дуже хочеш знати, якого біса він за тобою стежить.
– І що він на це відповість?
– Мають значення не його слова, а пропозиція його господаря. А запропонує він, Тарасе, найбільшу оборудку в твоєму житті. Й ти – погодишся, – вицідивши останні краплі скотчу, він поставив склянку на підлогу. – Бо я врятував твою сраку від пазурів Лисиці лише заради цього діла.
– Ось що я тобі, рятівникові дорогому, скажу… – я поставив свою склянку на підвіконня, підійшов і, вхопивши його лівою рукою за барки, підвів із крісла. – Про це все розкажеш мені ти, і не завтра, а просто зараз.
– Тобі в двері гамселять, – перебив мене Томаш.
Хоч доти я нічого й не чув, але вже за мить, і справді, пролунав наполегливий стукіт. Відпустивши Томаша, я підійшов до дверей, витягнув сучок і визирнув. Знову нікого.
– Забирайся геть, недомірку! – вигукнув я.
– Мені потрібен саквояж графині, – пролунав голос карлика.
– А щоб тобі… Забирайся! Немає в мене саквояжа!
– Як це?! Якщо ти не зміг виграти підвіску, то хоча б гроші поверни!
Зізнаюсь, я не відразу згадав, що підвіска, власне, лежить у мене в кишені. Відчинив двері.
– На! – і я простягнув здивованому карлику підвіску.
Він витріщився на прикрасу, піднісши до самих очей, потім заходився крутити в руках і уважно роздивлятися, ніби не міг повірити, що це – не облуда.
– Ти ж казав, що тобі не вдалося…
– Так і було. А тепер шморгай звідси!
– Графиня буде вельми вдячна, – промуркотів карлик, заховавши підвіску.
– Тоді хай передасть свою вдячність чимскоріш, мені потрібні гроші.
– А наш саквояж?
– Матері твоїй хиря… Я повернув вам викрадену коштовність – чого вам іще від мене треба?
– Нагадаю, що за планом ти мав обчистити злодюг до нитки, щоб їм довелося поставити на кін навіть цю підвіску. Тому графиня сподівалася, що ти повернеш згадану суму. А ще нагадаю, що твій гонорар становив половину цих грошей, тож ми тобі точно нічого не винні. Це по-перше. А по-друге, – це ти нам завинив.
Я навів на нього пістоль, який увесь цей час тримав у руці.
– Ану, нагадай-но мені, це лише в кота дев’ять життів, чи в карликів – теж?
Він перелякано відступив, а я захряснув двері.
– Нашу половину грошей доведеться повернути, пане Білий! – вигукнув карлик з-за дверей і мерщій потупотів сходами геть.
Найприкріше, що – хоч як крути – таки його правда. Чортів Томаш, і звідки він узявся на мою голову.
Лунко грюкнула віконниця.
– Томаше, – гаркнув я, кинувшись до кімнати. – І не думай утікати!
Але там його вже не було. Вікно, що виходило на дах, знову було відчинене, й вітер калатав віконницями. Біля крісла в порожній склянці лежав недопалок його самокрутки.
– Томаше! А щоб тобі чорно було… – тихо промовив я у вікно.
Зазвичай я снідав у якому-небудь шинку на Спаській. Вечорами тут гриміла музика й можна було легко знайти собі розвагу до душі – від приязної балачки до п’яної бійки. Та зранку деякі з цих кабаків перетворювалися на цілком пристойні каварні, подекуди – з терасами, де приємно було випити чашку кави і з’їсти яєчню або ж, на французький лад, який-не-який круасан.
Читать дальше