Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Узагалі-то Лисиця намірився здерти з мене шкіру, – зауважив я. – Чи тобі пам’ять відібрало?

Томаш, плямкнувши, пригубив зі склянки.

– То вже таке, – сказав він. – Лисиця вважає тебе злодієм, отже, має за рівню. Тоді він сердився на тебе і погрожував, а через годину міг би передумати й навіть запропонувати роботу. Але якби він збагнув, що ти – засланий, то вбив би на місці, вмить, як таргана.

– То ти приперся сюди натякнути, що я – твій боржник?

Томаш, примруживши очі, затягнувся.

– Можеш не дякувати, – сказав він.

– А щоб тобі рачки лазити…

У відповідь він усміхнувся й підняв склянку, ніби виголошуючи за мене тост.

– Добре, перш ніж ти полетиш звідси мордякою в двері, скажи мені ось що…

Він перебив:

– За тобою стежать.

Почекавши, поки я збагну, про що це він теревенить, Томаш додав:

– Ти сам би міг помітити, якби сторч головою не кинувся розшукувати цю підвіску. От хоч би й зараз – під твоїми вікнами стоїть чолов’яга в котелку. Через дорогу, біля аптеки.

Я підійшов до вікна, що виходило на вулицю, став збоку, обережно визирнув. Біля аптеки і справді стояв якийсь граб у котелку і курив люльку.

– І хто це? – спитав я.

– Нарешті! – втішено кивнув Томаш. – Ось тепер ти ставиш правильні запитання.

Він неквапно приклався до скотчу, а я терпляче чекав на відповідь.

– А ще є? – запитав він, втупившись у майже порожню склянку.

– Сам скажеш чи тобі в зуби зацідить? – терпець мені уривався.

– Ти про того телепня? А піди до нього завтра і сам спитай. Скажи, що помітив на чатах і тому дуже хочеш знати, якого біса він за тобою стежить.

– І що він на це відповість?

– Мають значення не його слова, а пропозиція його господаря. А запропонує він, Тарасе, найбільшу оборудку в твоєму житті. Й ти – погодишся, – вицідивши останні краплі скотчу, він поставив склянку на підлогу. – Бо я врятував твою сраку від пазурів Лисиці лише заради цього діла.

– Ось що я тобі, рятівникові дорогому, скажу… – я поставив свою склянку на підвіконня, підійшов і, вхопивши його лівою рукою за барки, підвів із крісла. – Про це все розкажеш мені ти, і не завтра, а просто зараз.

– Тобі в двері гамселять, – перебив мене Томаш.

Хоч доти я нічого й не чув, але вже за мить, і справді, пролунав наполегливий стукіт. Відпустивши Томаша, я підійшов до дверей, витягнув сучок і визирнув. Знову нікого.

– Забирайся геть, недомірку! – вигукнув я.

– Мені потрібен саквояж графині, – пролунав голос карлика.

– А щоб тобі… Забирайся! Немає в мене саквояжа!

– Як це?! Якщо ти не зміг виграти підвіску, то хоча б гроші поверни!

Зізнаюсь, я не відразу згадав, що підвіска, власне, лежить у мене в кишені. Відчинив двері.

– На! – і я простягнув здивованому карлику підвіску.

Він витріщився на прикрасу, піднісши до самих очей, потім заходився крутити в руках і уважно роздивлятися, ніби не міг повірити, що це – не облуда.

– Ти ж казав, що тобі не вдалося…

– Так і було. А тепер шморгай звідси!

– Графиня буде вельми вдячна, – промуркотів карлик, заховавши підвіску.

– Тоді хай передасть свою вдячність чимскоріш, мені потрібні гроші.

– А наш саквояж?

– Матері твоїй хиря… Я повернув вам викрадену коштовність – чого вам іще від мене треба?

– Нагадаю, що за планом ти мав обчистити злодюг до нитки, щоб їм довелося поставити на кін навіть цю підвіску. Тому графиня сподівалася, що ти повернеш згадану суму. А ще нагадаю, що твій гонорар становив половину цих грошей, тож ми тобі точно нічого не винні. Це по-перше. А по-друге, – це ти нам завинив.

Я навів на нього пістоль, який увесь цей час тримав у руці.

– Ану, нагадай-но мені, це лише в кота дев’ять життів, чи в карликів – теж?

Він перелякано відступив, а я захряснув двері.

– Нашу половину грошей доведеться повернути, пане Білий! – вигукнув карлик з-за дверей і мерщій потупотів сходами геть.

Найприкріше, що – хоч як крути – таки його правда. Чортів Томаш, і звідки він узявся на мою голову.

Лунко грюкнула віконниця.

– Томаше, – гаркнув я, кинувшись до кімнати. – І не думай утікати!

Але там його вже не було. Вікно, що виходило на дах, знову було відчинене, й вітер калатав віконницями. Біля крісла в порожній склянці лежав недопалок його самокрутки.

– Томаше! А щоб тобі чорно було… – тихо промовив я у вікно.

Зазвичай я снідав у якому-небудь шинку на Спаській. Вечорами тут гриміла музика й можна було легко знайти собі розвагу до душі – від приязної балачки до п’яної бійки. Та зранку деякі з цих кабаків перетворювалися на цілком пристойні каварні, подекуди – з терасами, де приємно було випити чашку кави і з’їсти яєчню або ж, на французький лад, який-не-який круасан.