Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Отак графині й скажи: мовляв, сталася пожежа. Втрутилися природні сили, матері їхній… – і я грюкнув дверима.

Карлик одразу ж постукався знову.

– Приходь через місяць! – вигукнув я, штовхнувши на місце засув.

Спалив заклад Лисиці! Пальці куйовдили волосся на голові. Ще й додати до цього: спалив кількох поліціянтів. Я згадав, як звивався на долівці мій знайомий пристав з охопленою полум’ям шевелюрою. До речі, він – єдиний у поліції знав, що я насправді ніякий не шахрай…

Карлик знову постукався, та я вже не зважав на це. Хотілося вернутися до своєї склянки скотчу й не думати ні про що. Взагалі ні про що.

Певно, занадто глибоко занурившись у свої напасті, я втупився в підлогу й звів погляд лише тоді, коли підійшов до крісла. Від несподіванки я аж зойкнув.

У кріслі сидів незнайомець у потертому пальті з заячим хутром на комірі, з-під якого виднілася біла вишиванка. У руці він стискав мою склянку.

– Дідько! – я націлив на нього пістоль і швидко оглянув кімнату.

Він був сам. І складалося враження, що націлена зброя аж ніяк не бентежить незнайомця. Він ковтнув трохи скотчу, потім витягнув з кишені прямокутник цигаркового паперу з дрібкою тонко порізаного тютюну на ньому. Як і тоді, у Лисиці, він вправно, наче фокусник, одним зграбним порухом пальців перетворив це все на самокрутку.

– Як ти тут опинився, опудало? – запитав я.

Він знову потягнувся до кишені, – показуючи цим жестом, що не має наміру розтуляти рота, – аж поки не закурить. Фосфорний сірник чиркнув об ручку крісла й загорівся. За кілька секунд кімната наповнилася запашним димом.

– Через двері, – врешті відповів незнайомець.

– Чомусь я тебе не помітив, коли прийшов. Як так?

Він незворушно сьорбнув з моєї склянки, затягнувся, але я помітив його короткий позирк на вікно, що виходило на дах сусіднього будинку й було прочинене; підійшов й оглянув засуви, – не відводячи пістоль від незнайомця. Так і є: рама розхиталася, й вікно можна було спокійнісінько відчинити знадвору, навіть попри засуви.

– Ясно. Нескладний фокус, – пробурмотів я, зачинивши вікно. – Тепер друге запитання: якого біса?

Я підійшов до буфета, взяв порожню склянку, хлюпнув трохи скотчу.

Незнайомець мовчки курив, тож мені довелося взяти собі інший стілець і сісти навпроти нього, закинувши ногу на ногу й націливши пістоль йому в груди.

– Не раджу мовчати, – сказав я. – Тяжкий день видався, аж пальці судомить, – особливо вказівний, знаєш, сіпається.

Він іще раз мовчки затягнувся, потім прискіпливо поглянув на свою самокрутку.

– Запитуй, – зронив байдужим голосом.

– Це ж треба, який сміливий. Ну то скажи мені спершу, хто ти такий.

– Томаш, – відповів незнайомець.

– Томаш… І це – все?

– Томаш Болгар, – сказав він і повільно витягнув з кишені кисет, ніби доказ своїх слів: на ньому були вишиті дві латинські літери – «Т» і «В».

– Та до сраки мені твоє прізвище – звідки ти взявся і чого від мене хочеш?

Цей Томаш, звісно, відразу все чудово зрозумів. Здається, він просто збиткувався з мене.

– Ну, ось тепер, коли в мене є трохи цього чудового пійла, я хочу лише… – сказав він, помилувавшись переливами світла в своїй склянці, – …допомогти тобі.

Його сміливість насторожувала. Я встав і швидко обійшов квартиру: зазирнув до кімнати, вбиральні… Ні, незнайомець таки був сам. І він досі ліниво курив, насолоджуючись моїм скотчем.

– Хочу сказати тобі, Томаше, що є тільки одна причина, чому ти досі живий, – озвався я. – І це – твоє безмежне нахабство: мене воно розважає. А щодо твоєї допомоги, то… іди ти к бісовій матері! Мені вже вона аж із горла преться, досить. Не знаю й знати не хочу, які там у вас взаємини з Лисицею, але я не збирався підпалювати його кубло. А якщо згадати ще й убивство поліціянтів…

Він кивнув:

– Знаю.

– Ти знаєш? Отакої! То пощо ж тоді затіяв цей гармидер?

Він знову поліз до кишені, і я гадав, що він іще раз витягне звідти кисет або сірник, та цього разу в його руці було щось інше.

– Підвіска? – вихопилося, хоч я і так добре все бачив: він витягнув з кишені саме ту рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.

– Хтось збирається добре заплатити, щоб її повернути, – сказав Томаш. – Так?

– Не твоє діло…

Я тут-таки вихопив прикрасу з його рук і поніс до свічки, – переконатися, що це не підробка. Ні, це саме та підвіска, справжня. Я сховав її в кишеню халата.

– До речі, незлецька була вигадка – про скарбницю Габсбурґів, – незворушно сказав Томаш. – Якби зізнався, що ти – найманець, був би вже мертвий.