Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Я не хотів, щоб до цього дійшло, – тільки й мовив я.

– Оце так-так! – вигукнув Лисиця, патетично змахнувши руками. – Він не хотів! А до чого, цікаво знати, це могло дійти, якщо вже ти взявся різати Петрові руку? Чи коли бив Німого чоботом у лице? Або тоді, коли наступив мені на яйця й потім вибив зуба? От мене аж розпирає з цікавості, до чого ж це, по-твоєму, могло дійти?!

Я й не збирався виправдовуватися. Вони, як і кожна вовча зграя, сприймуть вияв слабкості як сигнал до атаки. Я поглянув Лисиці в очі:

– Ви тут звикли порядкувати, як заманеться, а я – просто рятував своє життя.

– І що – врятував? – похмуро кинув М’ясо.

Я подумав, що цього разу краще промовчати.

– Ніхто б тут тебе не вбив, – мовив незнайомець. – Дістав би прочухана за шахрайство – та й по тому. Ну програв би ти свої гроші. Ну, може, копняка б дали на прощання. Але щоб убивати – кому ти тут здався…

– Гроші не мої, до речі, – сказав я. – І мені їх треба буде віддати.

– То він іще й на чужі гроші прийшов сюди грати! – Лисиця плеснув себе по колінах.

– Ти ж і так зметикував, що я прийшов лише по підвіску…

– Еге ж, це ти якраз доладно пояснив, – єхидно похитав головою Лисиця. – Інше діло – нащо?

Я завагався: чи є тепер хоч якийсь резон щось приховувати? Може, як скажу правду, вони мене і не вб’ють.

– Я розкажу вам… – почав було, та незнайомець нахилився й знову випустив дим просто мені в обличчя. Не встигнувши затамувати дихання, я знову зайшовся кашлем, зігнувшись від нещадного болю в грудях. Усі, звісно, зареготали, – повтор цього жарту видався їм дуже дотепним. Цієї ж миті незнайомець нахилився ще нижче й швидко прошепотів мені на вухо:

– Не кажи їм правди.

Я аж здригнувся з несподіванки. Слава Богу, мені вистачило клепки в голові, щоб не витріщитися на нього й не перепитати.

– Я розповім, – знову почав я, щойно дим розвіявся. – Ця підвіска коштує набагато більше, ніж ви собі думаєте. Вона – зі скарбниці Габсбурґів…

На останнім слові мене якось недорікувато заціпило, – злякався, що з порога забрехався по вуха. Втім, вийшло так, наче я й справді намагаюся вибовкати всю правду.

– Хай йому грець! – присвиснув Лисиця. – І як вона, по-твоєму, опинилася в Києві?

– Її викрали, – стенув я плечима. – Такі ж ото шибайголови, як ти. Років шість тому. У Відні навіть винагороду пообіцяли тому, хто її поверне.

– Он воно як! – озвався М’ясо. – Ти ба… А ми ж могли її за безцінь оддати…

Вони перезирнулися. На якусь мить ці троє навіть забули про своє скалічення й жадання відплати. Навіть у безбарвних очах Німого зажевріла іскра живого інтересу. Й лише незнайомець, як і раніше, не зводив з мене очей.

– І що накажеш тепер з тобою вдіяти? – спитав він.

Я намагався оцінити свої шанси на порятунок – вони були мізерні. Благати не хотілося, а втім, може, саме на це вони й чекають – в обмін на моє життя. Якихось кілька слів…

– Просто розійдімося, та й квит, – нарешті вичавив я.

– Що-о-о? – протягнув М’ясо.

– Ви чимало заробите, знаючи справжню ціну цієї підвіски, – намагався, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й вагоміше. – І саквояж з грошима лишиться у вас. А від моєї смерті матимете тільки зайві клопоти, та ще й які…

Дослухавши, незнайомець вдоволено кивнув.

Потім обережно взяв мою ліву руку, долонею догори, нахилився, ніби хотів уважно роздивитися лінію життя. Я намагався висмикнути, але не зміг. Раптом він харкнув мені на долоню, й за мить його недопалок зашипів у калюжці слини.

– Гладко стелиш, – сказав незнайомець і, підійшовши до Лисиці, сів поруч із ним на столі.

– А таки-так! – раптом пожвавішав Лисиця. – Він діло каже! Якби не він, ми б цю цяцьку за десятину ціни спустили. Та й гроші в саквояжі – нічогенькі.

М’ясо та Німий набурмосились, – їм такий оборот був не до шмиги. Лисиця ж зіскочив зі столу й вів далі:

– Та маю щось краще на мислі! Ми продамо цю штукенцію за її справжню ціну і візьмемо з тебе компенсацію за весь цей гармидер, – він кивнув на мій саквояж. – Це все справедливо. Але ти завинив нам іще дещо.

Він присів навпочіпки біля мене.

– Хочеш знати – що?

– Що? – спитав я.

– А ти сам зможеш обрати, – натхненно розвів руками Лисиця. – Хочеш – твою шкіру. А хочеш – печінку! Нам байдуже! Аби тільки ти одразу не помер, бо так весь інтерес пропаде!

М’ясо, плеснувши себе долонями по стегнах, зайшовся беззвучним реготом. Губи Німого викривила моторошна посмішка. Й лише обличчя незнайомця було байдуже. Лисиця звівся на ноги й поглянув на мене згори вниз. Наступну фразу він процідив крізь зуби, ніби випльовував кожне слово: