– Не в той курник ти поліз, Лисице, – кажу йому. – Чи геть не вмієш вивісок читати? А красти – це ще й гріх великий.
Умент збагнувши, про що йдеться, він квапливо розстібає замок підвіски. Я ховаю її собі в кишеню.
– Ну, чого притих, га? – знущально питаю Лисицю. – Бо я вже дійшов смаку…
Я б, мабуть, убив його тоді, хоча й прийшов без цього наміру. Підвівшись, добряче заїхав йому каблуком межи ноги, – Лисиця в’юном звивався од болю, що не заважало йому нерозбірливо викрикувати якісь погрози і прокляття. Не втримавшись, я заїхав черевиком іще раз – просто в його слиняву пащу. Тепер – тікати. Двоє дверей. Куди? Тим часом посеред кімнати зводиться на ноги Німий. Його лице заюшене кров’ю зі зламаного носа. В руці – ніж. Не біда, просто вийду через найближчі двері. Підхоплюю доволі тяжкий стілець, що на ньому сидів Лисиця, й жбурляю в Німого. Він змушений відскочити убік, а я – перш ніж стілець падає на підлогу – кидаюся до дверей. Уже простягаю руку, але торкнутися їх не встигаю – двері розчахуються самі. В одвірку – гевал зі щурячими очками. Пусте, – вістря ножа зблискує біля його міжніжжя, і до нього швидко доходить цей натяк. Свинорилий здоровань, високо піднявши руки, перелякано сахається. Чемний хлопчик.
Щось із хрускотом вдаряє мене щосили по спині й голові…
Стискаю зуби, інстинктивно примружившись, і намагаюсь встояти. Удар був нівроку… Втрачаю рівновагу й лантухом падаю навзнак – просто в обійми гевала. Стілець. То був тяжкий різьблений стілець, що його я пожбурив у Німого, а тепер – він швиргонув у мене, та ще й з якоюсь несамовитою силою…
Моя рука, досі стискаючи ножа, впирається об підлогу, і здоровань тут-таки на неї наступає. Потім стискає мою голову долонями, наче кавуна, і піднімає мене. Останнє, що пригадую, – сірий тиньк стіни, що невідворотно наближалася до мого обличчя, й біль у передніх зубах.
Вода була крижана. Повітря бракувало. Я спершу навіть не міг збагнути, де низ, а де верх. Нарешті вдалося розгледіти світло десь далеко вгорі – я кількома сильними рухами смикаюся в той бік. Але поверхня – недосяжна, а одяг заважає пливти. Легені розпікає од жадання вдихнути на повні груди. Але ж як хочеться жити! Ще один відчайдушний змах, і я таки прориваю товщ річкової води, судомно вдихаю…
Я розплющив очі й не міг стримати бухикання, випльовуючи затхлу воду. Та ж таки кімната. Стілець, на якому я сидів у замурзаному мокрому одязі, стояв у калюжі. Переді мною, з відром у руках, – М’ясо. Ганчірка, намотана на його правицю, набубнявіла кров’ю.
– Диви, очухався, – прогудів він.
Німий похмуро заряджав пістоль і зараз саме забивав шомполом кулю, ніби намагався на ній зігнати зло. Крові на його лиці вже не було, проте зламаний ніс розпух і посинів, а на одяг ніби хто вилив баняк пуншу.
На вкритому зеленим сукном гральному столі сидів Лисиця й крутив на пальці рубінову підвіску. Попри розбиті губи та вибитий передній зуб, він – на відміну від М’яса – випромінював не так ненависть, як зацікавлення. Я поворушив руками – не зв’язані, вже добре. Вони, мабуть, чекали, що заговорю перший… І раптом я почув кроки за спиною. У кімнаті був іще хтось. І цей хтось підійшов і став праворуч од мене, зовсім поруч. На незнайомцеві були старомодні гостроносі чоботи і просте, доволі заношене пальто з побитим міллю заячим коміром. Але довершувала костюм бездоганна сорочка, вишита білим по білому. Холодний погляд втомлених очей зістарював обличчя цього молодика на цілу вічність.
Глипнувши на мене, він мовчки поліз у кишеню пальта й видобув звідти смужку цигаркового паперу разом з дрібкою тютюну, й тут-таки одним вправним рухом, без допомоги другої руки, згорнув самокрутку. Зробив це так зугарно, що Лисиця аж присвиснув.
– Ого! – вигукнув він. – Оце так фокус!
Незнайомець не відповів йому. З іншої кишені дістав фосфорний сірник, чиркнув ним об спинку мого стільця й закурив. Хмару густого диму видихнув мені просто в лице, і я мимоволі – тяжко й довго – зайшовся кашлем.
Перечекавши, незнайомець нарешті спокійно і мелодійно промовив:
– Ти що накоїв, дурило?
Я підняв голову, щоб глянути йому в очі.
– Якщо не розумієш – поясню, – м’яко вів далі незнайомець. – Мало того, що ти прийшов сюди, щоб обтуманити поважних людей, – то ще й напав на них, напакостив, покалічив… Але найгірше, що ти з них позбиткувався!
Я поглянув на М’ясо, який тулив свою поранену руку до грудей, на Німого – до всієї його краси додалися ще й великі фіолетові синці під очима, а потім – на щербатого тепер Лисицю, який по останніх словах геть спохмурнів. Ніхто з них не втручався в бесіду – всі чекали мого слова.
Читать дальше