Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Ти знаєш, хто вбивця, я знаю, хто вбивця, всі знають, що Соломійку вбив Хома Брут! Якого тобі ще розслідування треба? Що він тут вдіє?

– Облиш! Хай робить, що хоче, аж доки дійде істини.

– Тебе взагалі не цікавить моя думка?

– Не мели дурниць, Анно! Я завжди дослухався до тебе, але ти, бачу, жадаєш од мене сліпого поклоніння, як і від усіх на цьому хуторі?

Голос його лунав глумливо.

– Не забувай: я врятувала їх! – Анну таки зачепили сотникові кпини. – Кожен у цьому Богом забутому місці дихає сьогодні лише завдяки мені! Невже це аж така велика відплата – поважати людину, яка захистила їх? Ти, до речі, міг би теж спромогтися на дещицю вдячності…

– Та я тобі вдячний, Анно…

Сотникова жінка розійшлася не на жарт, і вже не могла спинитись.

– Ти міг застати тут пустку! Собаки на вулицях шматували б попідтинню мертву людську плоть, а табуни твоїх безцінних коней повиздихали б з голоду! Твій новісінький дім стояв би посеред цвинтаря!

Вона замовкла.

Я застиг за кілька кроків від їдальні й малодушно підслуховував подальшу розмову, затамувавши подих, щоб нічим себе не видати.

– Анно, годі, дай чисту годину… – примирливо сказав сотник. – Хіба я хоч слово мовив супроти цього поклоніння?

– До чого ці слова! Ти ставишся до мене, як до тупої селянки!

– Це неправда…

– Тоді слухай, що я кажу! Білому Попелу не потрібні ані столичні шпики, ані їхні буцімто розслідування, ані якесь інше товчення води в ступі! А потрібна голова Хоми Брута, страченого за вбивство нашої доньки!

– Вір мені: так і буде! Але дай хоча б кілька днів!

По цих словах я непомітно вернувся до сходів, звідки попрямував до їдальні ледь не бадьорим підстрибом – щоб вони напевно почули.

– А чому б не взяти цього негідника й не повісити негайно?! – вигукнула Анна, коли я вже кахикав на порозі.

Вона збентежено вмовкла. Сотник, навпаки, всміхнувся до мене й жестом запросив до столу.

– Вибачте, що завадив вашій розмові… – сказав я.

– То навіть на краще – долучайтеся й ви до неї! – сказав сотник. – Бо це наша давня з Анною суперечка: чи треба доводити провину того, хто винен.

– Звісно, – я сів за стіл. – Хіба ви не хочете побачити, як убивця перестане шукати виправдання, бо ви покладете перед ним неспростовні докази? Як з нього спаде облудлива маска несправедливо осудженого? І врешті, як він із піною коло рота молитиме вас змилосердитися?

– Отож! – підтримав мене сотник, повернувшись до Анни. – А я тобі про що торочу? Поки він ходитиме з відкритим серцем, його смерть не дасть мені спокою.

Анна кивнула, та холод з її погляду не щез. Настя принесла й поставила на стіл супник, з-під покришки якого вихоплювалась пара. Взялася насипати в тарілки запашну курячу юшку.

– Що ти повзаєш довкола столу, наче сонна муха! – знічев’я гаркнула на неї Анна, хоча це була надмірна доскіпливість. – Нам до вечері зачекати, поки ти впораєшся?

– Пробачте, – покірно мовила Настя.

– Моторні та зграбні слуги – нині дефіцит, – зауважив я.

Сотник метнув на мене здивований і – міг би побитися об заклад – навіть ворожий погляд.

Анна ж, навпаки, підтримала цю тему з помітним задоволенням.

– Мені до вподоби лад у домі. Це Назар може дозволити комусь і на шию собі сісти.

По цих словах Настя зашарілася й поспішила вийти. Анна, провівши її недобрим поглядом, додала:

– А їй – аби тільки було з кого мотузки вити!

– Настя – старанна дівчина, – мовив сотник і враз спохмурнів.

– Старанна, але й кирпу гне! – докинула Анна.

– А мені, до речі, якийсь мордатий тут, на другому поверсі, вже встиг нагрубіянити, – згадав я. – Такий… На кнура схожий.

Анна здивовано повела бровою.

– Це ж треба! – уїдливо вигукнув сотник, поглянувши на Анну. – Твій особистий камердинер хамить нашим гостям! І це ти називаєш ладом у домі? Чи, може, я незрозуміло пояснив, як треба поводитися?

– Я поговорю з ним, – сказала Анна й підтиснула губи.

– Якщо твоя ласка…

Сотник повернувся до мене і поблажливо сказав:

– Роман – непоганий чоловік, справді. Метикуватий. Дуже відданий. Щоправда, вважає, начебто, так би мовити, належить до нашої родини… Наскільки це може дозволити собі прислуга.

Ми взялися до їжі. Сотник перехрестив тарілку, щось тихо проказав. Анна мовчки орудувала ложкою. Спершу ми їли в цілковитій тиші, хоча Анна не зводила з мене колючого погляду.

– Чому вас називають Білим Циганом? – раптом запитала вона.

– Я виріс серед циган, – сказав я. – А Білий – справжнє прізвище.