– Одежа не панська, та вже краще, ніж нічого, – сказала Настя й тицьнула мені стосик чистого одягу, що пахнув сонцем.
Покинувши мене одягатися, вона вийшла. Я бачив її в одвірку. Така струнка й ставна… Якби не звичка весь час опускати очі, зовнішність Насті можна було б назвати шляхетною.
– Настю, я ще хотів запитати…
– Про що?
– Диви, яка строга… Одразу – «про що»? Не про вбивство, не бійся. Про церкву.
Вона мовчала, і я вів далі.
– Ти віриш у це все… Що панночка з труни встала?
– Ну… Всі вірять… Кажуть, сам Вій прийшов із пекла по Хому Брута. А панночка підняла йому вії і вказала на свого вбивцю.
– Підняла що?
– Вії… У нього такі довжелезні вії, що він сам не може розплющити очей… А іноді він об’являється у подобі великого сивого вовка.
– Сивого? Як поетично… І ти віриш?
Вона помовчала кілька секунд, перш ніж відповісти:
– Не знаю.
Одягнувшись, я взув чоботи й вийшов до неї.
– Ви тепер на нашого конюха схожий, – всміхнулася Настя.
– Чому ніхто не журився й не тужив на поминках? – запитав я руба.
Вона розгублено опустила очі, та я обережно торкнувсь до її підборіддя. Настя поглянула на мене знизу вгору якось невимовно довірливо і беззахисно.
– Може, хтось і тужив… – ухильно відповіла вона.
Її лице, освітлене місяцем, було зовсім близько від мого. Я поклав долоню їй на щоку, й вона притиснулась до моєї руки.
– Тікайте звідси, – тихо сказала Настя. – Просто зараз. Сідайте на коня – й тікайте! Тимко відчинить ворота – йому за це навіть не перепаде, бо що з нього взяти… Тікайте, пане Білий!
– Тарасе, – виправив я.
– Чимшвидше тікай звідси, Тарасе, – благально повторила вона. – Прошу тебе!
– Але чому?
– Якщо я скажу – ти загинеш.
– Може, досить цих загадок, – м’яко сказав я. – Якщо хочеш попередити мене – розкажи все просто зараз.
– Ні, – вона несподівано взяла мою долоню своєю маленькою ручкою й ще дужче притиснула до щоки. – Ти ж нічого не розумієш! Якщо залишишся – погубиш себе.
Вона була така зворушлива цієї миті, що я всміхнувся.
– Хіба ти не боїшся смерті? – запитала Настя.
– Усі бояться. Та, правду кажучи, я не дуже високо ціную своє життя, – прибрав долоню з її щоки, і дівчина зашарілася. – Дехто сьогодні вже вмовляв мене тікати.
– Отже, не тільки я думаю, що ти хороший.
Вона знову знічено потупилася, а коли звела очі, – вони були сповнені надії й моління.
– Благаю тебе! Просто сядь на коня – й скакай геть!
– Не забудеш принести мій одяг до сніданку? – буденно запитав я.
– Якщо не втечеш сьогодні – їдь завтра! Післязавтра! Лише пам’ятай: якщо ти знайдеш відповіді на свої запитання – буде вже пізно! – вона ступила до мене й сором’язливо поцілувала в щоку.
А потім швидко-швидко подріботіла до будинку.
…Я надіваю хрестик їй на шию. Лиця янголів на білій емалі сумовито поглядають на золотий силует розіп’ятого Христа. А вона притискає мій подарунок до грудей і всміхається. Ми тонемо у всеохопному білому світлі. Вона щось промовляє, та вуста ворушаться беззвучно… Я хочу її обняти, але в моїх обіймах – щось зовсім інше, неживе… Це стовп. І я прикутий до цього стовпа кайданами… Мене охоплює лють, і я стискаю кулаки, ланцюг напинається, і відчуваю різкий біль у стиснутій руці. Розтискаю пальці й бачу на долоні хрестик. Золотий емальований хрестик…
Хтось постукався. Розплющую очі й намагаюся збагнути, де я… Кімната. Моя кімната в сотниковій садибі… Світанок уже залив стіни ніжно-рожевим сяйвом з оранжевим відтінком. Отже, сонце зійшло не менш як півгодини тому.
Хрестик! Я наче досі відчуваю його на своїй долоні… Але рука порожня, і я похапцем намацую його на грудях… Є! Звісно ж, є…
Сідаю на ліжку й намагаюся остаточно струсити з себе сон, протираю очі. Вони чомусь вологі… З подивом розумію, що на моїх віях, щоках і навіть на шиї – сльози.
Постукали знову. Я швидко втерся, накинув свій учорашній «костюм конюха» й відсунув стілець, яким підпирав двері.
– Добрий ранок, – сказала Настя. Вона тримала в руках мій випраний і висушений одяг.
– Й тобі доброго здоров’я, – відповів я і відступив од дверей. – Зайди на хвильку…
– Якщо тільки не буде запитань про панночку, – строго сказала вона.
Я мовчки кивнув, і Настя переступила поріг.
Обвівши поглядом кімнату, вона поклала речі на стілець і запитально поглянула на мене.
– Добре, що ти без Тимка вашого, – сказав я. – Він би мерщій узявся все на свої місця розставляти.
Читать дальше