Ілларіон Павлюк - Білий попіл

І раптом вона звереснула. Це був несамовитий, сповнений жаху короткий вереск, од якого зі старої верби здійнялась у небо зграя вороння: птахи сполохано каркали і кружляли понад пагорбом. Я обернувся, мов ошпарений. Повитуха лежала на землі навзнак, розкинувши руки й роззявивши рота. А над нею, з каменюкою в руці – тією, що я приніс у торбі, – стояв Томаш.

– Томаше! – вигукнув я. – Що ти накоїв?!

– Ти просто погано її налякав, – сказав він, ніби нічого й не сталося. – А кричить вона – дай Боже…

Я кинувся до старої, схилився над нею, притулившись вухом до її вуст.

– Дихає! – сказав я.

– Це ж треба, – байдужливо сказав Томаш. – Здорова бабера.

Я підвівся, стиснувши кулаки.

– Слухай-но, розумако… Сотник радив мені пристрелити тебе, якщо знову об’явишся…

– І? Що тобі заважає?

Він дістав папірець із тютюном і поклав згори кілька зеленавих дрібок.

– Як мудрі люде кажуть, – повчально мовив Томаш. – Щоб застрелити – пукалка потрібна. А сотник навіть не повернув тобі пістоля.

Я так і стояв, стиснувши кулаки. Як з ним учинити? Я озирнувся на стежку, якою ми прийшли. Томаш ніби прочитав мої думки:

– Він припреться сюди хвилин за п’ять, не раніше. Якраз устигнемо.

Одним рухом він скрутив цигарку і, запаливши сірник об підошву, розкурив її.

– Дай мені твої руки, – сказав він.

– Що?

– Ну ж бо! Ти ж хочеш розкрити це вбивство чи ні?

Я простягнув руки, і він взяв мене за плесна.

– Заплющ очі. Просто вслухайся в кожне моє слово – й уявляй, – сказав він. – Більш нічого не треба.

Його впевненість та спокій подіяли на мене гіпнотично. Хтозна-чому, та я заплющив очі й слухав Томаша, який ніби розповідав мені притчу:

– Того вечора Хома Брут був у шинку. Місцевий шинок нічим не відрізняється від усіх інших, – хіба трохи менший.

Я відчув тяжкий запах гашишу, що пеленав мене щільною димною хмарою, й спробував відвернутися, щоб не нахапатися наркотичного диму. Та він був скрізь і чимраз густішав.

– Просто уяви, – долинув голос Томаша, наче він бачив, що зараз коїться в моїй голові.

Втомившись опиратися диму, я нарешті вдихнув. Може, трохи глибше, ніж би мені хотілося. І ядучий аромат наркотику залоскотав у ніздрях і в горлі, наповнив легені.

– Він був молодий. Мав смішну зачіску під горщик і носив вишиванку, – Томаш ніби підказував мені, щоб я міг краще уявити картинку. – Тут багато хто полюбляє вишиванки, та Хома вбрав того вечора особливу – білу, як оце на мені зараз. Празникову…

І я побачив…

Гамірно. Шинок освітлювали самі лише свічки – найдешевші. І хоч їх було багато, тьмяного жовтуватого світла все одно бракувало.

За великим столом, збитим із нетесаних дощок, сидів Хома в сорочці, вишитій білим по білому. Навпроти – його друзі, двоє молодиків, яких я не знав.

– А Іван? – запитав я Томаша, не розплющуючи очей. – Цей, із родимкою, який був на поминках. Він між них був?

– Аякже!

Шинкар саме наливав для Івана чотири кухлі пива і поставив поруч чарку горілки.

Той подякував і, скрадливо озирнувшись, вилив чарку в один із кухлів. Потім узяв їх і відніс до столу, де сиділи Хома з друзями.

– Це від мене, – сказав Іван, зумисне гучно вдаривши денцями кухлів об стіл. – Пригощаю!

І посунув кухоль, у якому була горілка, Брутові.

– Ні, браття, досить з мене сьогодні, – усміхнено заперечив Хома. – Вона чекатиме на мене. Піду я.

– Коли дівчина жде, це на краще, – сказав один із друзів Хоми.

– Якщо дождеться, – докинув другий, і всі засміялися.

– Послухай-но мене, братику, – звернувся Іван до Хоми. – Не ходи до неї.

– Як то – не ходи? – здивувався Хома.

– От не ходи і все! Ні сьогодні, ні потім. Між вами нічого не може бути. А якби й було – то на біду вам обом. Ти лише душу собі ятриш… Але то твоє діло… Тільки ж і їй ти життя ламаєш! – останні слова Іван промовив голосно, і кілька чоловіків у шинку озирнулися.

– Вона чекає на ці наші зустрічі не менше за мене, – пробубнів собі під носа Хома.

– Уже й так по всенькому хутору чутки поповзли, – сказав Іван тихо. – Та поки ще ніхто нічого не бачив на власні очі – ще не пізно!

– Вона чекає, – Хома підвівся.

Іван поклав йому руку на плече й знову всадовив на лаву.

– І що буде?

– Коли? – не зрозумів Хома.

– Взагалі. Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?

– Аякже… Її старий мене приб’є, – спохмурнів Хома.

– Утечете? – під’юджував Іван.

– А це мисль! – Хома якось по-дитячому завсміхався.