Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– І сотник не розшукає вас? Справді?

Хома мовчав.

– А коли знайде й заб’є тебе до смерті канчуками, – що буде з нею? Втопиться з горя? Чи просто вичахне з туги? Як сам гадаєш?

Хома й далі мовчав, й Іван підсунув до нього ближче кухоль із пивом, в якому була горілка.

– Пий. Може, відляже. Пий – і щоб чинив, як треба.

Хома вихилив одним махом. Друзі мовчки дивилися на нього. Іван вдоволено кивнув. Подальші видіння були уривчасті. Я бачив Хому, який знавісніло витанцьовує під веселі переливи скрипки.

Бачив самотню Соломію під старою вербою, що її тендітну постать різьбив на тлі чорного неба яскравий місяць.

Бачив, як Іван знову плеснув чарку горілки Хомі в пиво. І як той, вихиливши кухоль, кинув його об стіну під гучний регіт приятелів.

Бачив, як Соломія сіла під вербою, обхопивши коліна руками. І як плечі її тремтіли від беззвучного плачу.

– Коли він усе ж таки заявився, то був п’яний як чіп, – сказав Томаш. – І в серці своїм добре розумів, що Іван правду каже: їхні взаємини не мали майбуття. Ні майбуття, ні взаємин…

Він реготнув.

– Ти був там тієї ночі? Був у тому шинку? – запитав я.

– Так! І бачив усе. Тієї ночі Хома вирішив здобути жадане за будь-яку ціну. А коли збагнув, що це неможливо, – поклав край усьому, одним ударом.

– І де він узяв камінь? – раптом запитав я.

– Гадаю, там, де й зустрів Соломію: внизу, біля річки. Не дочекавшись його, вона поверталася додому. Може, тому Хома і сказився. Він підняв камінь. Панночка – кинулася навтьоки. Він – за нею. Як хижак. Стежка пролягає через вершину пагорба, тож він наздогнав її якраз під вербою. Може, в нього і був іще шанс схаменутися, та дівчина обернулася і вдарила його… А даремно… Що було далі, тобі Марфа розказувала.

Від гашишу паморочилася голова.

– Марфа каже, він бив її кулаками, – сказав я. – Де ж був камінь?

– Та яка різниця! Біг за нею з каменем, потім передумав, кинув його на землю… Поліз до неї – дістав у пику, знавіснів… Згадав про каменюку… То все не має значення.

Я сів, обхопивши голову руками: здавалося, під моїми ногами похитується сам пагорб… Усе сходиться, тепер ніби все докупи зібралося… Чи не все?

…Хома стояв над тілом Соломії. На його лиці була кров, у руці – закривавлений камінь. Пролунав крик Марфи, але Хома ніби й не чув його. Я бачив, як він плакав. Ридав, і сльози лишали на його щоках довгі доріжки, виблискували в місячнім сяйві…

– А чому він таки передумав і пішов на побачення?

Томаш не відповів. Він стривожено дивився мені за спину. Чути було чиїсь швидкі, тяжкі кроки. Я обернувсь якраз тоді, коли захеканий Котелок добрався до вершини пагорба.

– Що сталося?! – запитав Олесь.

Повитуха закахикала, і я обернувся до неї. Вона трималася за голову й силкувалася сісти. Мій погляд намагався відшукати Томаша, але тільки кущі, що колихалися по той бік пагорба, свідчили про його недавню присутність.

– Мені стало зле, і я впала, – стиха мовила Марфа. – І, здається, вдарилася головою об цей клятий камінь.

Вона провела рукою по волоссю, а потім помітила кров на своїх пальцях.

Я здивувався, що вона нічого не сказала про Томаша.

– А я почув крик, – сказав Котелок, – й одразу побіг сюди.

– Я кричала? – запитала повитуха. – Не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, як нашу коляску страшно підкидало на дорозі… Потім ми стояли на пагорбі… Поки зійшла сюди, мені геть памороки забило… А! Згадала! Це ж пан Білий просив мене кричати. Він хотів щось там перевірити. Видно, оце мене й доконало… Поможете встати?

Я мершій підхопився й подав бабці руку.

– Ви достобіса налякали мене, – сказав я Марфі. – Якби гепнулися на цей камінь скронею, була б біда чорна.

– От бачите, пане Білий, – слабким голосом сказала Марфа. – А ви сумнівалися, що я правду кажу! Мій крик тоді півхутора чуло!

– Авжеж… – промимрив я.

– А чим тут так тхне? – запитав Котелок.

Я помітив у траві недопалок Томашевої цигарки й непомітно наступив на нього.

– Ой, щось мені недобре, – сказала бабця, й за мить її вивернуло. Вона склалася навпіл, упершись руками в ноги.

– О Господи… – прошепотів Котелок.

– Це струс мозку, – сказав я. – Треба відвезти її в маєток.

Повитуха збіліла на лиці, як крейда, а на її скронях проступили великі краплі поту. Ми з Котелком підхопили її попід руки й повели вниз по стежці.

По лікаря послали негайно, та він ніяк не міг прибути раніш, як за три години, бо жив у іншому селі, доволі далеко.