Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Стукіт пролунав знову. Він ніби зупиняв мене. Я задер голову, намагаючись збагнути походження цього звуку, й мимоволі відступив назад. Тільки під моєю ногою чомусь зяяла порожнеча, і я провалився, розкинувши руки, в чорну безодню.

Я різко сів, схопившись за хрестик на грудях.

Мара поволі відступала, і я декілька секунд просто сидів на ліжку й намагався отямитися. Сонце хилилося до обрію, заливши багрянцем стіни моєї кімнати.

Стукіт зі сну повторився, та цього разу він уже не нагадував оглушливий грюкіт: просто хтось стукав у стіну. Із сусідньої кімнати. Я швидко підвівся й підійшов до стіни, притуливши до неї вухо. Стукіт пролунав знову – так близько, що я здригнувся. Стукали чимсь твердим. Потім запала тиша.

Я взувся, тихо прочинив двері й вийшов у пустий коридор. Ніхто більше не стукав – цілковита тиша. Здавалося, весь дім спить мертвим сном.

Сторожко підійшов до спальні повитухи. Двері були зачинені нещільно, хоча в просвіток між ними й одвірком марно було щось розгледіти. Переконавшись, що в коридорі таки нікого немає й ніхто не стежить за мною, я легенько штовхнув двері. Стук пролунав знову, і я мимоволі здригнувся.

Ось двері прочиняються, і тепер я бачу, що це повитуха, лежачи на своєму ліжку, що стоїть посеред кімнати, стукає мені в стінку палкою для гардин. Вона бліда, як полотно, і цей стукіт вартує їй чималих зусиль, але стара вперто тарабанить кінцем палиці, з усієї своєї сили.

– Я тут, – кажу їй.

Побачивши мене, бабця з полегшенням спирається на подушки.

– Слава Богу! Заходь! Заходь, будь ласка.

Це була дивна кімната. Ліжко стояло точнісінько в центрі. А навколо ліжка крейдою було намальоване коло. Нахилившись, я здивовано поглянув на виведену крейдою лінію.

– І що це?

– Мій захист, – серйозно мовила Марфа.

– Від кого?

– Не від вас, пане Білий. Тож можете сміливо пройти й сісти тут, – вона рукою поплескала по краєчку ліжка.

– Кажуть, на ліжко сідає тільки мати або лікар, – відповів я й сів натомість у велике крісло під стіною, доволі далеко від старої. – То від кого ви намагаєтеся захиститися крейдою?

– Колом. Не має значення, чим саме його накреслити. Коло захищає того, хто всередині.

Я прискіпливо поглянув на пупорізку. Марить?

– То від кого? – втретє запитав я.

– Не знаю, чи зрозумієте ви мене. Тут, на хуторі, живе зло. Дуже древнє зло. Воно спонукає людей до жахливих учинків.

Я всміхнувся.

– Якщо ви про диявола, Марфо, то мушу зауважити, що він присутній не лише на вашому хуторі.

– Вій… Я вже казала про нього. Демон з віями аж до підлоги.

Я здригнувся, пригадавши свій сон.

– До підлоги… – повторив я мимоволі.

– Нині ми зустріли його в личині сивого вовка, – сказала Марфа. – Це не просто так… Він тут, він знову об’явився. Прийшов по нас.

– Запевняю: це був вовк, а не демон. Хворий на сказ, пересипаний вашою білою пилюкою, та однак – звичайнісінький вовк, – я намагався говорити якнайспокійніше, сподіваючись, що це заспокоїть повитуху. – На щастя, він не встиг покусати коней, лише перелякав їх до смерті…

– Ні! – перебила вона. – Ти багато чого не знаєш…

Стара важко дихала.

Їй варто було перепочити, щоб говорити далі, і я мовчав, надаючи їй таку можливість.

– А хіба цього Вія може зупинити накреслене на підлозі коло? – запитав я, перечекавши добру хвилину.

– Якщо маєш у душі хоча б якийсь ґандж… То тільки коло й може його спинити… А моя душа, пощерблена гріхом, зогнила до решти.

Марфа знову вмовкла. Я підвівся й підійшов до вікна, намагаючись не порушити священного кола пупорізки.

– Скажіть, Марфо… Це ваше зло… Воно якось пов’язане зі смертю панночки?

– Я тому й покликала тебе, – сказала стара. – Лікар намагався лишити мені надію, але ж я знаю, що не побачу світання. І що перед смертю не матиму змоги навіть висповідатися… Не пригадую, щоб мені було коли-небудь так лячно, як зараз…

– Ви хочете полегшити душу?

– Я розповім тобі все. Все від початку. І тоді, можливо, ти виправиш бодай щось із того, що ми накоїли.

Марфа дивилася просто перед собою. Попри смертельно бліде лице, її очі були живі, а погляд – чіпкий. Я знову вмостився в крісло, щоб вона могла мене бачити.

– Уважно вислухаю кожне слово, – тихо сказав я.

– Це сталося того року, коли на нас напала біла неміч. Узимку. Лише через кілька місяців після того, як видужав останній хворий. Я тоді, як і зараз, працювала в маєтку. Трохи знала, як людей лікувати. Хутір був менший, ніж тепер… Та роботи не бракувало. Якось… Покликали мене до однієї селянки, яка саме мала народжувати. Вона була молода й сильна, але дитя йшло ногами вперед, та ще й чималеньке таке… Гадала, що виживе з них хтось один. Дитя народилося синє, тричі обмотане пуповиною навколо шиї… Я зразу забрала його… Та через хвильку дитя закашляло й почало дихати. Я загорнула його в свою пухову хустку, а сама повернулася до породіллі… Й сказала їй, що дитя мертве.