Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Сонце майже зайшло.

Я заліз у коляску, подану до ґанку садиби. До мене підійшов сотник і дав аж три рублі.

– Це вам, на витрати.

– Щедро, – всміхнувся я.

– Ну, ви ж через мене опинилися тут без копійки за душею…

Я вдячно кивнув.

– А на це, – він впхнув мені в руку двогривенник, – купіть йому пива.

Сотник вказав поглядом на Котелка, який сидів на козлах.

– Від мене, – додав він. – День був… Страшний.

– Що, боїтеся лишити мене без нагляду?

– Облиште… – сотник стишив голос. – Наглядати радше треба за ним. Бо ще купить горілки на всі та й… Коли я доручив йому стежити на вами у Києві, Олесь не тільки все запоров, а ще й притягнув вас просто до мене. Таємні доручення – то не для нього.

– Трохи туголобий? – з фальшивим співчуттям поцікавився я.

– Занадто чесний, я б сказав… До речі, як там ваше розслідування? – додав сотник уже голосніше. – Хоч щось з’ясували?

Несподіване запитання про розслідування прозвучало занадто недоречно, та якщо сотнику аж так хотілося змінити тему…

– Поки що все показує на те, що вбивця – й справді Хома, – сказав я. – Та питань іще чимало.

– От і добре, – квапливо мовив він. Вочевидь, щоб уникнути цих-таки запитань. – От і добре.

– Справді не бажаєте приєднатися? Перехилили б по чарчині…

Але сотник тільки похитав головою й щось нерозбірливо пробурмотів у вуса.

За десять хвилин Котелок зіскочив з передка коляски біля єдиного на хуторі шинку. При вході стояв якийсь субчик. Ми з Котелком вирішили не нехтувати місцевими традиціями й ретельно вимили руки в чаші з білою облямівкою. Хтозна, може, цей чолов’яга на те і стоїть тут, щоб пильнувати…

Шинок був значно пристойніший, ніж я собі уявляв. Доладно змайстровані столи, доволі висока стеля й навіть шинквас – за столичною модою. Щоправда, всі столи тут, як і долівка, були в білих крейдяних розводах – певно, внаслідок не надто вдалих спроб одмити їх. Білий пил причаївся по кутках, у щілинах між дошками стільниць, на свічниках і, звісно, на одежі відвідувачів. Усе це надавало приміщенню якогось особливого колориту. Їхня легенда про браму пекла вже не видавалася аж такою несусвітньою в цьому шинку, залитому тьмяним жовтавим світлом.

Людей було багацько. Навіть дуже. Біля шинквасу зібрався справжній натовп. Столики були менш затребувані. Чоловіки совалися туди-сюди, і порівняння з мурашником самохіть крутилося на язиці. Було гамірно і димно: багато хто курив люльку, й під стелею висів густий туман.

Котелок ввічливо пропустив мене вперед. Я всунув йому в руку двогривенник.

– Від сотника. Він просив, щоб ти той-во… тільки на пиво.

Котелок радісно всміхнувся, і я подумав, що він усе ж таки непоганий хлопець, хоч і приставлений, щоб мене сторожити.

– Буду біля шинквасу, – сказав він. – Захочете піти – просто скажете!

Я кивнув і пішов до столика неподалік. Котелок сів так, щоб бачити мене. А втім, треба віддати йому належне, поглядав він на мене нечасто. Показався опецькуватий чоловік у білому засаленому нагруднику. Мені здалося, що я бачив його позавчора на поминках.

– Чого бажаєте? – запитав він.

– У вас є вино?

– Аякже! Для гостя пана сотника – подамо найкраще!

Він пішов, а я невдоволено скривився: якщо вже тут кожен собака знає, хто я такий, обережно випитати що-небудь не вдасться. Більш того, всі розмови сотникові одразу ж перекажуть у найменших подробицях. Відкинувшись на спинку стільця, я заплющив очі, щоб хоч трохи розслабитися.

Господар – я певен, що то був він, – повернувся дуже швидко, поставив на стіл переді мною великий келих і показав пляшку вина.

– Токайське!

– Ого! – зрадів я.

– Ви хотіли спитати, звідкіля в такій глушині токайське, так?

– Та ні, – я знітився, бо, правду кажучи, саме це і подумав. – Просто я гадав, що тут має бути вино з власних винарень пана сотника.

– На жаль, майже все воно їде на Київ. Наші люди не надто цінують вино. Та в нас є невеликий запас персонально для пана сотника!

І він налив мені білого вина, що пахтіло літнім сонцем.

– Вас учора шукали, – загадково сказав шинкар. – Чужі, не з наших.

– Я чув, вони випитували про якогось білого цигана.

– Отож, – закивав шинкар. – Сотник казав мені, що у Києві вас саме так і називають.

Напевно, тривога відбилася на моєму лиці, бо шинкар поспішив заспокоїти:

– Не хвилюйтеся, більше ніхто тут про це не знає. Тому ваших друзів вчора щиро запевнили, що не чули ні про якого цигана, – й вони забралися.