Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Він зайшовся дивним, трохи моторошним сміхом. Потім загасив цигарку об край столу біля мене і, не зронивши більше й слова, пішов.

Я пошукав очима Івана, але за його столиком уже сиділи якісь інші люди. Котелок дудлив черговий келих пива. Що ж… Може, щось з того і буде… Я хлюпнув собі ще трохи вина й цідив його, повільно ковзаючи поглядом від столу до столу. Підійшов шинкар. Прибрав недопалок і запитально поглянув на Томашів келих.

– А ваш друг…

– Уже пішов, – сказав я.

Шинкар кивнув і забрав келих. Він приходив ще раз чи двічі – пересвідчитися, чи все гаразд. Я кожного разу казав, що краще й бути не може, а потім перевіряв, як там мій Котелок. Нарешті я дочекався: впоравшись із пивом, Котелок підтюпцем поспішив до виходу. Я боявся, що до нього ще хтось пристане за компанію, та мені пощастило.

Я вдав, що цілковито занурився у свої думки й випари токайського, примружив очі та відхилився на спинку стільця, аж поки почув, як гупнули вхідні двері. Тут-таки підвівся й, залишивши на столі гроші, попрямував до виходу. Не дуже швидко, щоб не наздогнати Котелка передчасно, але й не аж так повільно, щоб утратити таку нагоду.

Ніч була напрочуд тиха. Коли я м’яко відчинив двері, Котелок уже завернув за ріг корчми. Беззвучно їх причинивши, пішов за моїм візницею.

Тугий струмінь зблискував у місячному світлі й щезав у темному проваллі. Котелок, натхненний дзюрчанням, насвистував собі під носа якусь недоладну мелодію. Я прийшов саме вчасно. Швидко скинувши чоботи, беззвучно підкрався до нього по настилу, став за спиною. Він почув мене в останню мить і хотів було обернутися, але я штовхнув його всім тілом, пробубнівши щось на кшталт: «Простіть великодушно…» – чого ще можна було чекати від якогось завсідника шинку, що трохи перебрав?

– Гоп! – чомусь вигукнув Котелок, марно намагаючись втримати рівновагу. – Гоп-гоп!

Здається, я ще встиг промимрити якісь вибачення, коли він красиво змахнув руками й полетів шкереберть.

Узувшись, я вибіг на вулицю й рушив у той бік, де чорніли на тлі зоряного неба церковні бані.

В опівнічній хутірській тиші, з якою відчайдушно боролися тільки цвіркуни, церква справляла похмуре, ба навіть лиховісне враження. Намагаючись лишатися в густій тіні дерев, що росли обабіч єдиної на хуторі вулички, я перетнув невеликий майдан. Дім із флюгером… Ось і він. На тлі зоряного неба добре було видно рибку, що розгублено крутилася туди-сюди під легкими подувами мінливого нічного вітерцю.

Вікна в домі тьмаво світилися. На подвір’ї, біля ґанку, був прив’язаний осідланий кінь. Підійшовши до хвіртки, я просунув руку між дошками і намацав засувку. Вона легко відімкнулась, і я зайшов на подвір’я. З-під сараю долинуло злостиве гарчання. У записці було обіцяно, що пес сидітиме на прив’язі, тож я не зважав на нього. Пес декілька разів хрипко гавкнув, вилізши зі свого сховку. Це був дуже старий кудлатий собака на тяжкому ланцюгу, прикріпленому до ошийника. Я боявся, що він усе одно почне кидатися на мене й перебудить усі околиці, та пес іще кілька разів спроквола гавкнув і влігся, не зводячи з мене очей, що сумовито блищали у темряві. Я зазирнув у вікно.

Велика кімната, добру чверть якої займала піч, була заставлена тонкими восковими свічками. Вони стояли повсюди, на всіх горизонтальних поверхнях – на столі, комоді, підвіконні, печі… По підлозі повзав на колінах Іван і ніби щось шукав. Я тихенько постукав у вікно.

– Можна?

Іван примружився, намагаючись розгледіти мене крізь шибку, потім махнув рукою:

– Заходьте!

Проминувши невелику веранду, я відчинив двері. Тієї ж миті протяг гучно стукнув віконницями котрогось вікна, погасивши геть усі свічки. Іван скрикнув. У кімнаті запала непроглядна темінь, яку злегка сріблив хіба що місяць на небі.

– Хто тут? – скрикнув Іван.

– Та це ж я, – якомога спокійніше відповів йому. – Тарас.

Почулося якесь шарудіння. Врешті-решт яскраво спалахнув сірник. Іван, високо піднявши його над головою, напружено вдивлявся мені в лице.

– Слава Богу! – сказав він. – Це й справді ви!

Я лише стенув плечима.

Іван заходився запалювати свічки. Їх було не менш як три десятки.

– Церковна свічка попереджає про наближення нечистої сили, – сказав він таким тоном, ніби йому було незручно про це повідомляти.

– Справді? – іронічно запитав я.

Він не відповів. Я оглянув кімнату. Посередині стояв стілець. На підлозі лежав пістоль. Ступив крок, і під моєю ногою різко пішла вниз кепсько закріплена дошка. Загрюкотів стілець, перекинутий іншим кінцем дошки. Іван знову скрикнув. Я ледве встигнув прибрати ногу, щоб не провалитися.