Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Що ж, це хороша новина. А був серед них такий рудий… Із залисинами…

– Він у них за головного, – сказав шинкар. – І ще з ними один німий був.

Я кивнув. Шинкар галантно вклонився й пішов. Поглянувши на Котелка, я зауважив, що він запхнув носа в пивний кухоль і забув про моє існування. Що ж, може, це мій шанс позбутися його товариства. Без жодних роздумів, я підвівся й пішов до виходу.

Щойно двері корчми зачинилися, я поринув у дивовижну зоряну свіжість прохолодного вечора, напоєну запаморочливим сюрчанням цвіркунців. Затримався лише на мить, а потім швидко пішов до вулиці. Та не встиг дійти навіть до рогу корчми, коли двері за моєю спиною знову рипнули, виплеснувши назовні вечірній гамір шинку. Звук кроків за спиною дуже швидко нагнав мене.

– Щось шукаєте, пане Білий? – пролунав голос Котелка.

– Та хотів до вітру сходити, – відказав я, обернувшись.

– Тоді все правильно, – кивнув він. – То за рогом. Тільки там і впасти можна. Я покажу.

Ми зайшли за корчму, яка, як з’ясувалося, стоїть понад великим яром. Від корчми до яру вів дощаний поміст, край якого нависав над урвищем.

– На п’яну голову туди багато хто звалювався, – всміхнувся Котелок. – Нічого страшного, схил там покотистий. Розказували мені, що не один п’яничка там і засинав до ранку. Тільки от прокидалися мокрі до нитки. І це – в кращому разі!

І він заливчасто засміявся.

Мовчки справивши малу нужду, ми пішли назад. Чаша з білими вінцями тепер видавалася ще й цілком доречним елементом гігієни, і я з задоволенням дотримався місцевого звичаю, помивши руки.

– Якщо знадобиться щось, то кажіть, – зронив Котелок, перш ніж ми вернулися до корчми. Я ж тільки з жалем провів його поглядом. Котелок вправно вдавав простака, та я добре розумів, що непомітно вшитися від нього не вдасться.

Столик з токайським чекав на мене. Плюхнувшись на стілець, я дозволив собі просто насолоджуватися вином, що й справді було неабияке.

Я б не здивувався, якби почув, що сотник сам возить його з Києва. Котелка вже оточили якісь його приятелі, вони весело реготали й плескали один одного по спинах. Та тільки-но я подивився на нього, як він відчув мій погляд, обернувся й підняв келих, ніби після тосту. Я підніс свій келих у відповідь.

Уже готовий був змиритися з таким невигідним становищем і подальшим марнуванням часу, аж раптом побачив його.

Томаш, вочевидь, щойно зайшов, бо якраз оглядав корчму, шукаючи знайомі обличчя. Помітивши мене, він дуже зрадів, махнув рукою й поспішив до мого столика. Я розгублено обернувся до Котелка, бо не міг знати, як він поставиться до появи Томаша, та мій наглядач цілковито поринув у теревені й чаркування зі своїми друзяками.

– Ну, як ти? – запитав Томаш, сівши поруч. – Токайське! Певно, з особистих запасів сотника?

– Не можу сказати, що радий тебе бачити, Томаше.

– Чого ж так? – він відкоркував пляшку й понюхав. – Пахне сонцем на березі Дунаю. Бував там?

– Ні, – відповів я, насилу стримуючи роздратування.

– Я теж, – сказав Томаш. – Чому такий тоскний?

– Як тобі сказати… Останнім часом ти з’являєшся до біди.

– А спершу, по-твоєму, було інакше? – щиро здивувався він, а потім розреготався зі свого жарту.

Це й справді було влучне спостереження, тож і я мимоволі всміхнувся.

– Мені тільки одне не до вподоби, – сказав я. – Не знаю, хто ти і що маєш на мислі.

– Сьогодні мені на мислі було тільки перекинути чарку-другу. Чесно!

Я помахом прикликав шинкаря, й він одразу ж вийшов з-за шинквасу.

– Ще один чистий келих, – попросив я.

Шинкар миттєво здимів.

– Чув, що сталося в маєтку? – запитав я Томаша.

– Ні, – він поглянув на мене з неприхованим подивом. – Знову хтось ґеґнув?

Я уважно вдивлявся в його обличчя, щоб зрозуміти, чи він не лукавить. Невже й справді знає?

– Так, – кивнув я.

– От бачиш, – сказав Томаш. – Якщо комусь на роду написано випасти з вікна, то жоден удар каменюкою по загривку такій людині не зашкодить. Згоден?

Він поклав гірку тютюну на квадратик паперу й скрутив цигарку одним вивіреним рухом.

– Нащо ти вдарив її сьогодні вранці? – запитав я.

– Є запитання важливіше, – сказав він і налив собі вина у келих. – Що ти такого наплів їй, аж нещасна жінка сторчма кинулась у вікно?

– Я?!

– А хто вибіг з її кімнати, перш ніж бабця вирішила політати?

Я ковтнув вина. Томашеві подобалося грати в карти… І, схоже, в наших розмовах карти завжди здавав він.

– Хто в маєтку працює на тебе?