Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Вибачайте, – сказав я.

– Пусте… Сідайте, будьте ласкаві…

Я витягнув з-під столу табурет і сів. Іван метушливо ходив по хаті й щось бурмотів.

– Ось вона! – радісно вигукнув Іван і враз зніяковів, повернувшись до мене з уламком крейди в руці. – Не зважайте, пане Білий. Я повинен дещо зробити… Я поясню… І якщо не зможете зрозуміти, просто прийміть, як є.

По цих словах він узяв крейду, став навкарачки й почав креслити лінію по темних дошках підлоги. Він робив це неймовірно старанно, стиснувши крейду так сильно, аж побіліли кісточки на пальцях, й безперервно сопів, наче розтривожений їжак.

– Це буде якийсь символ? – поцікавився я.

– Так! – відгукнувся він, не обертаючись. – Захисний.

– Біле коло? – здогадався я.

Очевидно, він вловив у моїх словах насміх, бо відразу почав виправдовуватися.

– Можна ставитися до цього по-різному, тільки тут усі знали, що від вашого приїзду не варто ждати нічого доброго! Я – єдиний, хто наважився попередити вас за першої ж нагоди!

– Я так і не збагнув, у чому сенс вашої перестороги.

– Він простий! – Іван відірвався від свого кола і звів на мене очі. – Біжіть! Не лізьте в діло, якого не розумієте! Ви намагаєтеся докопатися до істини, проте істина тут нікому не потрібна!

– Кому саме вона не потрібна? – я нахилився вперед, щоб краще чути Івана. – Сотникові?

– Ви не розумієте, – Іван витер піт із чола і співчутливо поглянув на мене. – Коня, який убив отця Варфоломія, звали Вієм, а таких збігів не буває! Наступною була Марфа. Можу побитися об заклад, що у неї теж язик розв’язався!

– Ви вважаєте, її могли викинути з вікна?

Іван докреслив коло й дивився на нього прискіпливим поглядом художника.

– До чого тут це! Але коли мені розповіли про смерть Марфи, в мене виникло тільки одне запитання: чи було порушене її коло?

– Порушене?

– Відкиньте на мить ваш досвід, – мовив Іван серйозно. – Уявіть щось таке, що не має природного пояснення!

– Наприклад?

– Можливо, ви подумаєте, що я стратив розум… Та коли біла неміч занапастила хутір, саме ті люди, що їхні ліжка було обведено білим колом, – вижили!

Він випростався, стоячи на колінах, витер піт з лоба й сказав багатозначно:

– Тому що Вій не може увійти в коло, накреслене білим! А коло, обведене круг Марфиного ліжка, було розірване, – втаємничено сказав він. – У ньому була прогалина, розумієте?

– І це – причина смерті? – запитав я, вагаючись, а може, встати і піти собі, якщо він спробує потвердити такий висновок. – Прогалина в намальованому на підлозі колі?

– Не меліть нісенітниць! Причина смерті – падіння з вікна! Але що змусило її вистрибнути? Якого лисого? І відповідь на це запитання очевидна: Вій знову тут! Ось чому я повинен надійно захистити себе, перш ніж розповісти те, заради чого вас покликав.

Іван знову став навкарачки й навів лінію в тому місці, де вона видалася йому занадто тонкою. Потім заходився кумедно повзати й ретельно перевіряти свою роботу, що давалося цьому огрядному чоловікові дуже нелегко: він сопів, охкав і тяжко дихав.

До того ж Іван, вочевидь, недобачав, тож йому доводилося нахилятись до самісінької підлоги, – він замало не викреслював нове коло своїм носом.

– Деякі люди вмерли від білої немочі, незважаючи на захист кола. Та з’ясувалося, що в тих випадках кола були розімкнуті – Анна щоразу помічала ці прогалини.

– Пані Анна? – зацікавився я.

– Атож! Люди в цьому ще нічого не петрали. А тільки-от людина лікувалася-лікувалася, а потім усе одно вмирала. То кликали Анну, мовляв, як так? Багато хто зопалу винуватив її, – він знову витер піт. – А вона обійде, обійде навколо ліжка – та й покаже: отут і отам лінія розірвана. Хоч трохи, але стерта! Або від початку намальовано було погано, або хтось випадково вичовгав!

– Отже, все діло в цих колах?

– У прогалинах, – виправив він мене. – У прогалинах…

Іван нарешті підвівся, взяв пістоля, звів курок і сів на стілець, поклавши зброю собі на коліна.

– Хіба демона можна застрелити з пістоля? – удавано серйозно поцікавився я.

– Срібна куля, – знічено сказав Іван і дурнувато почухав собі голову дулом пістоля.

– Що ви робите?! – не втримався я.

– Що?

Тепер він здивовано дивився на пістоль, направивши його собі в обличчя.

– Та приберіть хоч палець зі спуску! Ви зараз голову собі рознесете!

– Тіпун вам… – Іван похапцем сплюнув через плече.

– Покладіть цього бісового пістоля, я вас прошу!

– Та не згадуйте ж нечистого! – жалісно сказав він, та зброю все ж таки поклав на коліна.