Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Тільки палець зі спуску краще приберіть, – кажу я. – Бо ще, не доведи Боже, не дійду.

Він повільно киває й піднімає пістоль. Щоправда, палець лишається на місці. Я полегшено зітхаю: принаймні він більше не цілиться мені в голову.

До Івана – кроків п’ять. Я долаю їх плавно, розміреним кроком, щоб не нервувати його. Він, здається, трохи заспокоюється, але не зводить пильного погляду з моїх ніг. Іван знову незграбно чухає вухо дулом пістоля.

Четвертий крок. Під моїми чобітьми жалісно скрипить і прогинається дошка. Я піднімаю праву ногу для останнього кроку й заледве не впираюсь в Івана, який стоїть на моїм шляху по той бік накресленої крейдою лінії. До нього доходить, що треба відійти – він, наче загіпнотизований, дивиться мені в ноги.

– Ви дозволите? – холодно питаю я.

Цієї миті ще ні він, ні я не розуміємо, що стоїмо на протилежних кінцях однієї дошки – тієї само дошки, що через неї я ледве не впав, коли тільки зайшов до кімнати.

– Вибачайте, – квапливо каже Іван, відступаючи на крок.

Зробивши це, він миттєво вивільнив дошку, яка вгиналася під моєю вагою, й вона розпрямилася, наче англійський лук, влучивши сердезі просто в пах. А найгірше було те, що цієї миті він усе ще чухав вухо дулом свого пістоля…

Від болю він стиснув пальці – й постріл розірвав нічну тишу, наче грім.

Куля знесла йому півголови.

Я несамохіть зойкнув. Моя нога провалилася поміж дощок майже до стегна, а мертве Іванове тіло, осідлавши дошку, впало на неї, міцно затиснувши мені коліно іншим краєм.

Кров била в скроні, а звук пострілу досі лунав у моїй голові й повторювався з кожним ударом серця. Я ошелешено роззирався. Дим від пострілу ще не розвіявся.

Приблизно за чверть хвилини я все ж таки отямився й спробував вилізти, але з’ясувалося, що це непросто: важив Іван чимало й дошку затиснув міцно. Я потягнувся до тіла, щоб скинути його з дошки, та мені забракло якихось кількох сантиметрів. Тоді я почав розхитувати дошку, щоб струсити труп, але й це була марна затія.

І раптом заливчасто загавкав пес. Старий собацюра хрипів і заходився знавіснілим гарчанням – вочевидь, щось його налякало. Відповідь я дізнався вже за мить, почувши голоси.

Я був на межі розпачу, бо ж усвідомлював, що просто зараз мене застукають у такому безглуздому становищі поруч із трупом. Рішення зродилося в одну секунду: я повернувся спиною до Івана і замість того, щоб витягувати ногу, сів на дошку. Моєї ваги вистачило, щоб трохи послабити тиск і я міг звільнити коліно. Не знаю, як далеко були незнайомці від вікна…

Я кинувся до стіни, під саме підвіконня, й завмер. І вчасно, – бо під вікном саме зашелестів гравій. Потім запала тиша. Я знав, що хтось зазирає зараз у вікно. А за мить, потвердивши мій здогад, пролунав зойк і впівголоса хтось комусь сказав високим голосом:

– Мертвий!

Почувши, що від вікна відійшли, я прожогом кинувся в іншу кімнату.

Вхідні двері розчахнулися. На моє щастя, сильний протяг знову задув усі свічки, гупнувши віконницями просто за моєю спиною.

– Бісова душа! – знову пролунав високий голос.

– Тихо будь… Маєш сірники?

У цього другого був дуже знайомий густий баритон.

Поки вони знайшли сірники і присвітили, я зумів безшумно вилізти через вікно. Тимчасом непрохані гості запалили свічки. Я перебіг під вікно вітальні й зачаївся, прислухаючись.

– Святі небеса… – сказав високий голос. – Ти бачиш, де він лежить?

– Стули пельку й перевір ту кімнату, – гримнув баритон.

Кроки.

– Нікого!

Знову кроки й високий голос – зовсім близько.

– Спізнилися?!

Зашарудів одяг – хтось перевертав тіло.

– Якщо хтось узагалі тут був… – з сумнівом сказав баритон. – Одоробало, схоже, сам себе застрелив…

Зарипіли дошки.

– О Господи! – вигукнув високий голос. – Поглянь! У колі – прогалина!

– Що ти верзеш?

– Та поглянь лишень! Тут дошка вилетіла!

Тиша. Нічого не чути. Ні кроків, ні рипіння дверей.

Я не втримався й обережно зазирнув у вікно. Один із тих типів нахилився над трупом, виставивши перед мої очі своє озаддя. Зате іншого я чудово бачив і відразу впізнав – ба навіть отетерів од подиву.

Це був Роман Тесля, камердинер з маєтку, четвертий свідок у справі вбивства панночки.

– А якщо він був тут, а ми його не вгледіли? – стривожено запитав тонкоголосий. – Анна приб’є нас!

– Це якщо Іван йому щось розтеревенив, – відповів Тесля й зненацька, ніби відчувши мій погляд, обернувся й поглянув просто на мене.