Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Вам недобре? – запитав шинкар.

– О Господи ж ти Боже мій… – сказав я й одним махом вихилив кухоль пива. – Налий-но мені ще.

Він налив, і я знову видудлив кухоль за лічені секунди. Не можу сказати, що світ довкруг мене перестав вертітися, але тепер це мене вже не так непокоїло.

– Ти знаєш походження імені Хома? – запитав я в шинкаря.

Той здивовано закліпав.

– І яке ж у нього походження?

– Від арамійського Теома. А тепер слухай: грецькою – Томас, французькою – Тома, російською – Фома, по-нашому – Хома.

– Цікаво, – обережно мовив шинкар.

– Ні! Цікаво – це польською! Польською це буде Томаш! Томаш і Хома – це одне і те ж ім’я!

Я розсміявся й поклав чоло на прохолодну поверхню шинквасу. Шинкар нічого не сказав, хоч і поглипував на мене з неприхованим подивом.

– А якщо латинськими буквами, то в них навіть ініціали однакові! – сказав я крізь сміх, вивівши пальцем на стільниці дві літери: ТВ.

Я підсунув шинкареві пустий кухоль – і він знову налив мені. Я випив не менш як половину. Хотілося напитись, остудити розпашілий мозок. Я не міг втямити, як Хома Брут може допомагати ловити й викривати самого себе, та ще й вільно розгулювати там, де всі вважають його за вбивцю. Якщо Томаш – це і є Брут, то кого тоді впіймав сотник? Кого Томаш підсунув йому замість себе? І як це могло статися?

Побачивши вільний столик, я сів за нього й махнув шинкареві, щоб він знову приніс мені пива. Треба просто розслабитися й напитись. Шинкар поставив на стіл повний кухоль, і я старанно взявся його спорожняти.

…У гудінні голосів залунали переливи – музика. Я озирнувся, намагаючись збагнути, звідки вона лунає. Та музикантів у корчмі не було. І раптом просто перед собою, де щойно стояв іще один стіл, я побачив трьох веселих скрипалів.

– Вона чекає на мене! – почув я голос Хоми Брута.

Він, виявляється, сидів за моїм столом – ліворуч. Тільки тепер лицем він був схожий на Томаша. Щоправда, з його очей кудись щез повсякчасний глум, – вони світилися юнацьким жаром. Іван – він чомусь теж опинився тут, – упіймав Хому за лікоть і всадовив на місце.

– І що буде? – запитав він.

– Коли? – не зрозумів Хома.

– Взагалі! Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?

Я встав, покинувши їх удвох, тому що з-під дверей корчми пробивалось яскраве біле світло, а до ранку ще ж було далеко.

– Пий, – сказав за моєю спиною Іван Хомі. – Полегшає. Пий, і щоб вчинив, як належить…

Підійшовши до дверей, я раптом збагнув, що в шинку запала цвинтарна тиша, й озирнувся. Зала геть-чисто спорожніла. На столах стояли перекинуті стільці, крім єдиного, що на ньому, коли вірити пивному кухлеві поряд, щойно сидів я сам.

Це спостереження збентежило мене, але не надто, і я відчинив вхідні двері. За ними пашів день. Сонячне світло засліпило мене після присмерку корчми. Вийшов. Довкруги, скільки сягав зір, простиралися могили. Я піднявся на невеликий пагорб. Як і минулого разу, спершу там нічого не було, та потім за моєю спиною постав вхід у великий склеп, над яким (цього разу – латиною) було написано: Tomas Brutus.

Повільно прочинивши двері гробниці, я почав спускатися вниз камінними сходинками. Звідти віяло прохолодою та цвіллю. Намагався ступати тихо, та найменший скрегіт камінця під підошвою негайно посилювався камінним склепінням і лунав, наче гуркіт.

Знизу чути було дивні звуки: хтось шумно дихав і нібито… чавкав. Звуки дедалі голоснішали. Мене пробрав дрож, та замість того, щоб дати драла, я, мов зачарований, продовжував спускатися.

У кімнаті, в яку згори пробивалося сіре світло, укляк чоловік. Його прикуті до стін руки були заведені назад, а ланцюги – натягнуті. Він натомість, нахилившись до самої підлоги, пожирав щось закривавлене. Велетенські вії його заплющених очей стирчали з-попід рук і стелилися по підлозі обабіч ніг, наче вусики здоровецької комахи.

– Що ти робиш? – запитав я.

Він перестав їсти і повернув до мене своє лице.

– Хіба в тебе очі теж заплющені? – запитав він.

– Але ж це – твоє серце! – здивовано мовив я.

– О! Люди теж весь час їдять власні серця! Хіба ти не знаєш? Ви називаєте це совістю.

І він усміхнувся, вишкіривши свої закривавлені зуби.

– Хто ти? – запитав я.

– Підніми мені вії, – замість відповіді попрохала істота.

Я, про всяк випадок, трохи відступив.

– Підніми мені вії! – гаркнуло воно й відчайдушно кинулося до мене.

Я відскочив, встигнувши завважити, як один із ланцюгів, натягнувшись струною, луснув, а інший легко вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, разом із великим каменем. Істота волокла за собою власні вії й бігла до мене рачки, роззявивши закривавлену пащеку.