Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Десь удалині хтось вистрілив у повітря, наближаючись дорогою до корчми.

Постріл на якусь мить спантеличив Теслю, і я зумів-таки шмагнути його по обличчю. Той похитнувся і завив, затулившись долонями. Та найважливіше, що він випустив шаблю, і я тут-таки відкинув її ногою якнайдалі. Тесля кинувся навтьоки і щез за рогом корчми.

Тільки тепер я обернувся до Котелка. Він лежав на спині, затиснувши шию свого супротивника ліктем, і душив його. Той, вигнувшись дугою, марно перебирав ногами, намагаючись виборсатися.

– Облиш його, – сказав я Котелку, злякавшись, що він задушить нападника на смерть. – Якщо вб’єш його, то нас іще й у вбивстві шинкаря обвинуватять.

Котелок одразу відпустив його. Тип із солом’яними вусами зірвався з місця й дав драла.

– Що робитимемо? – діловито поцікавився Котелок, моторно підвівшись.

Згорнувши батіг, я запхнув його за пазуху. Вигуки селян лунали вже зовсім близько, хтось із них погрозливо вимагав, щоб ми стояли на місці й не думали тікати, тож я вирішив, що не варто випробовувати свою щасливу зорю ще раз.

– Тікаймо звідси, – відповів я Котелку.

Ми заледве відбігли кроків на двадцять, аж пролунав іще один постріл. Куля просвистіла зовсім близько від моєї голови. Я озирнувся й устиг помітити, як носань із солом’яними вусами опускає пістолет, а потім швидко тікає за ріг корчми.

– Ти ба, то ви їм таки дуже потрібний, пане Білий! – біжучи, зауважив Котелок.

– Вусатого бачив раніше? – запитав я.

– Здається, місцевий єгер.

Через хвилину-другу ми спинилися, щоб віддихатися.

– Якби я так само затявся вбити вас, як вони, то пішов би зараз через яр, щоб улаштувати засідку попереду, через півверсти, – пояснив він захекано.

– Згоден…

– Маєте невідкладні справи в маєтку?

Я похитав головою.

– Тоді – за мною! – і Котелок, звернувши з дороги, попрямував до лісу.

…Ми здолали чималу відстань, перш ніж він втомлено опустився на землю.

– Перепочиньмо, – сказав засапаний Котелок. – Навряд вони шукатимуть нас із собаками. Принаймні з ними собак не було…

– Зате на хуторі їх достобіса, – зауважив я.

Він погодився:

– Ваша правда. Відпочиватимемо недовго.

Ще трохи ми посиділи мовчки. Я помітив, що небо вже ледь посіріло. Світало.

– Ти звідки там узявся? – поцікавивсь я.

– Вас шукав. Я ж за корчмою… Ну, де в них нужник… Там така історія…

– Знаю, – сказав я, розуміючи, що Котелкові не надто приємно це згадувати.

– Шинкар розпатякав?

– Це я тебе штовхнув.

Котелок здивовано витріщився на мене.

– Навіщо?

– А тобі сподобалося б вічно на поводу ходити?

Він кілька разів смішно кліпнув.

– На якому поводу?

– Слухай-но… – я напружився, щоб пригадати його ім’я. – Олесю… Сотник наказав тобі стерегти мене, щоб я не пхав носа, куди не просять. Так?

– Ні.

– Як так – ні?! То якого ж лисого він тебе зі мною спровадив?

– Охороняти, – стенув плечима Котелок.

– Добро, хай буде «охороняти». Але охороняти – нащо? Щоб я не втік, щоб не пасталакав, з ким не треба…

– Ні, – знову одрубав Котелок і кліпнув. – Вас охороняти. Щоб не вбили.

Я поглянув на нього.

– А щоб не ліз, куди не просять?

– Та ні ж бо! – Котелок починав сердитися. – Сотник наказав, щоб жодна волосина, той-во… І робити все, що ви скажете. Все.

Ми помовчали.

– Отже, це не сотник наказав мене вбити?

– Та ні ж бо! – переконано вигукнув Котелок.

– Але ж ти знав, що буде замах?

Він похитав головою.

– А ти хоча б здогадуєшся, якого чорта лисого їм запиндюрилося мене вбити?

– То вже вам видніше, – розгублено відповів Котелок.

– Та мені ж звідки знати! Я тільки почав розплутувати всі ці ваші інтриги…

– А я й не починав! Сотник мені тільки хутір показав, щоб я орієнтувався трохи – от і все. Та й то я поки що, крім шинку, мало що запам’ятав… Хіба що пагорб, де дівчину вбили…

– Соломію, – підказав я.

– Ну, так, – кивнув він.

Ми підвелися й мовчки попленталися далі.

Дуже скоро густий підлісок закінчився, й ми опинились у сосновому бору. Сіре небо вже достатньо освітлювало дорогу, щоб ми могли йти, не дивлячись щосекунди собі під ноги. Я порівнявся з Котелком.

– І давно ти на сотника працюєш?

– Два місяці, – відповів він. – З половиною.

– І де ти був увесь цей час?

– Та з ним і був! Він у роз’їздах весь час. Шукає Хому цього. Брута.

– Ти щось плутаєш, голубе, – я навіть зупинився. – Панночку вбили у квітні! Два дні тому сороковини були. Тому раніше ви ніяк не могли Хому Брута шукати.