Ілларіон Павлюк - Білий попіл

За кілька секунд екіпаж шпарко рушив.

– Ось тобі й замок на склепі… – сказав я сам собі.

Варто віддати належне Котелку, він не став добивати мене жодними репліками на кшталт: «А я ж казав!» – хоча міг би і навіть мав таке право. Ми їхали мовчки. Потім Котелок раптом озвався, ніби продовжував давно почату бесіду:

– А що ми такого зробили?! Були в шинку, на нас напали, ми дали драла… Зайшли на цей цвинтар… Випадково! У чім наша вина?!

– Боюся, тільки в тому, що побачили їх у крипті: Семена і цього…

– Марка.

– Ага. До речі, що в нього з лицем? Таке враження, що в чоловіка весь час болить зуб.

– Живіт, – сказав Котелок. – У нього виразка.

– Справді? Я просто так сказав…

Ми знову вмовкнули, – Котелок перший порушив тишу.

– І, головне, ми ж із ним завжди разом були! Я навіть вважав його за друга! А він – пістоля наставля! І – за що?

– Семен щоранку на цьому тарантасі возить кудись їжу. І тепер ми знаємо, куди… Цікаво, кого там держать. Якщо вже Хома Брут на волі… А ти й узагалі кажеш, що ніякої сотникової дочки не вбивали…

Я замовк, замислившись.

– То що? – не витримав Котелок.

– А хтозна, – зізнався я. – Та мені здається, що все тут – якась вистава. Я б не здивувався, якби врешті-решт з’ясувалось, що весь хутір збудували нашвидкуруч за тиждень до нашого приїзду.

– Як таке може бути? – здивувався Котелок. – Садибі самій – років сорок, якщо не більше! Повірте, я трохи тямлю в цьому. Та й взагалі…

– Та цить… – перебив я його. – Це ж я так… Хутір – справжній. Але ж убивство, якого не було…

Зненацька пролунало гучне «тпру!» – й тарантас зупинився.

За вікном виднівся ліс: ми стояли просто посеред дороги. Попереду залунали голоси. Я прислухався й заціпенів, упізнавши голос камердинера Теслі.

– Звідки так зарання? – запитав він.

– Як завжди, – почув Семенів голос. – А ви?

– Сищика нашого шукаємо. Не бачили бува?

Тиша. Котелок запитально поглянув на мене. Я самими губами прошепотів йому: «Вони». Здається, він мене зрозумів.

– Одшукався, – сказав Кисла Пика. – Якраз веземо.

Зовні загупали кроки, і я побачив єгеря з солом’яними вусами, який підійшов до дверцят і смикнув ручку.

– Замкнено! – сказав він.

Єгер притулив долоні до обличчя «човником» і припав до вікна, намагаючись розгледіти салон екіпажа. Ми з Котелком застигли. Зазирав і так, і сяк, потім відійшов.

– Чого під замком? – знову почувся бадьорий голос Теслі.

– Носа свого пхав, куди не треба, – відказав Семен.

– Відчиняйте, – нахабно закомандував єгер.

– Нам треба побалакати з ним, – трохи м’якше додав камердинер.

– Спершу ми його до сотника доправимо, – сказав Семен. – А потім уже балакайте, скільки влізе.

– Нам теж наказано його привезти, – відрізав Тесля. – Півночі ганяємося. Тож відчиняйте. Від сотника він нікуди не дінеться.

– Що так? – іронічно запитав Семен. – Анні терпець урвався?

Ми з Котелком перезирнулися.

– Ти мене чув, – сказав Тесля, і цього разу в його голосі бриніла погроза.

– Ми доставимо його сотникові – і край, – сказав Семен. – А далі – не наше діло.

– Так не піде! – відрубав камердинер.

Тиша.

– Е! Ти що, геть клепку стеряв?! – раптом закричав Семен. – Ти що робиш?!

Забрязкотіла упряж.

– Геть з дороги! – проревів Кисла Пика. – Чи ти оглух?!

– Хай коняка віддихне, – спокійно сказав Тесля.

– Куди розпрягати! – верескнув Семен, захлинаючись з обурення. – Н-но, рідненька!

Ляснув батіг. Тарантас зірвався з місця так, що ми з Котелком замалим не попадали.

– Стій! – пролунав крик.

Семен у відповідь тільки тряскав батогом і прикрикував на кобилу. І раптом – постріл! Куля пробила стінку тарантаса й просвистіла між нами з Котелком.

– На підлогу… – тихо сказав він, схопивши мене за плече.

– Н-но! – верещав Семен. – Припускай, рідненька!

Екіпаж мчав лісовою дорогою, як ураган. Дерева божевільно миготіли за вікном. Знову постріл! Ще один!

– Семене! – вигукнув Кисла Пика.

Кобила жалісно заіржала.

– Віжки! Кидай віжки! – знову заверещав Кисла Пика, а потім усе закрутилося. Підлога стала дибки, ми з Котелком, боляче стукнувшись лобами, впали спершу на двері тарантаса, а потім на стелю. На якусь мить я наче завис у повітрі… І щосили гепнувся спиною й головою об щось – чого я вже ніяк не міг завважити.

«Тільки б шию не зламати», – це було останнє, про що я подумав, перш ніж настала темрява.

…Це неначе сон: вона дивиться мені в очі, обвиває мою шию руками, а за її спиною – безкінечне біле світло… Я знімаю зі своєї шиї хрестика з золотим силуетом Христа і згорьованими лицями янголів, що дивляться вниз, й надіваю на неї. А вона сміється, закидає голову. Але щось не те з її обличчям… Її губи – вони білі, ані кровинки… Безмежне світло за її спиною раптом перетворюється на темну втоптану землю, й вона падає на цю земляну стіну, глухо вдаряється об неї потилицею. Ще мить тому я обнімав її, а тепер здивовано дивлюся на свої руки і бачу на них густу темну кров. Витираю їх просто об землю. Тільки це вже не земля. Це дерев’яна підлога, і вона теж заляпана кров’ю. Моєю кров’ю, бо обличчя моє розбите, і я мало що можу побачити, бо очі геть запливли… Переді мною – розгорнута Біблія. Вона теж лежить на підлозі, і на її білі сторінки падають червоні краплі. І ось чергова краплина застигає в повітрі й розпливається вигадливим червонястим візерунком у воді довкола. Немає ніякої підлоги, і Біблія з заляпаними кров’ю сторінками повільно опускається в темінь глибокої ріки. А я рвусь до поверхні крізь завислу над головою криваву хмару, і перші сонячні промені ледве прозирають крізь багряну пелену, аж поки моя голова не пробиває тверде річкове плесо…