Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Ми були за двадцять кроків від входу, і я бадьоро рушив доріжкою між могилами. Хоча, мушу зізнатися, почувався не так бадьоро, як хотів показати. Котелок наздогнав мене й поклав могутню руку мені на плече.

– Не треба туди заходити, – мовив благально.

– Та прокукурікав уже твій третій півень! Просто тут не чути.

Я хотів іти далі, та його пальці міцно стиснули моє плече.

– Погляньте! – він показав на двері.

Я придивився, та не помітив нічого, що могло б мене насторожити.

– Що? – спитав трохи роздратовано.

– Замок, – сказав він.

І справді, на тяжких різьблених дверях склепу висів ланцюг, на якому теліпався доволі великий навісний замок.

– І що? – запитав я.

– Навіщо замикати гробницю? – тихо мовив Котелок.

– Ну… Не знаю… Може, там коштовності якісь…

– Ви справді думаєте, що хтось наважиться їх викрасти? На хуторі? У сотника?! Просто з родинної крипти?!

– Та годі тобі, – сказав я і посунув вперед.

Котелок навіть не ворухнувся. Я озирнувсь. Він дивився на мене очима побитого пса.

– Ходімо! – покликав я.

Здоровань нерухомо застиг на місці.

– Та чого ти боїшся? Ти ж не думаєш, що замок повісили, аби лиш…

– Отож… – Котелок нажахано перехрестився й ликнув слину. – Ходімо звідси! Щось я маю недобре передчуття…

– Краще пошукай по кишенях шпильку, голку, дротину, що-небудь, – сказав я. – Якщо боїшся, я зайду туди сам. Ми ж хочемо знати, чи є там домовина його дочки?

– Послухайте мене, пане Білий… – благав Котелок. – Я ніколи не бачив, щоб склепи замикали на замок. А в такій глушині – то й поготів! Хочте вірте, хочте не вірте, а на це може бути одне пояснення: ці двері замкнули не від тих, хто захоче ввійти, а від того… Хто може спробувати вийти… Вийти зі склепу…

Я просто відмахнувся й рушив далі. Підійшовши ближче, я краще роздивився замок, що так налякав Олеся.

– Крипта незамкнена, – гукнув я Котелку. – Дарма ти боявся.

Важкий ланцюг із великим замком висів тільки на одному металевому кільці, а сам замок був відкритий.

Котелок усе ж таки наздогнав мене, хоч і плівся позаду. Ми підійшли. Ніяких табличок, крім напису «Сім’я Засухи», зовні не було.

– Тут зачекаєш? – запитав я.

Котелок вагався. Видно було, що він страшенно боїться, хоча дуже йому не хочеться чимсь виказати своє боягузтво. Врешті, він похитав головою і твердо рушив до входу.

Я поклав руку на кільце в дверях. Котелок шумно ликнув, потім зиркнув на мене і знітився, помітивши усмішку.

– Не дрижи, – і я потягнув двері.

Обидві стулки раптово розчахнулись, мало не вдаривши мене по голові, наче щось штовхнуло їх зсередини! Котелок відскочив на кілька кроків. У дверях бовваніла величезна постать, вона виступила з напівмороку, наче древній привид. Мені здалося, що ця істота – більш як два метри заввишки, – і вона була така кремезна та широка в плечах, що геть затулила собою вхід. Котелок чи то хлипнув, чи то придушено скрикнув. Я мимоволі набрав повні груди повітря, ніби перед стрибком у воду, й затримав дихання, витріщившись на примару.

Зблиснуло на сонці тяжке дуло пістоля, що поглипував своїм темним жерлом просто мені межи очі.

Правду кажучи, я навіть зрадів, побачивши зброю. Адже за мить до того я й справді мало не повірив, що переді мною постало щось надприродне.

– Що вам тут треба?!

Чоловік ступив уперед і, нарешті, вийшов на світло.

Це був Кисла Пика, який з переляку видався мені велетом, та й стояв він на кілька сходинок вище за мене. На його мордяці проступили подив і гнів. Услід за ним показався й візниця Семен, який стискав у руках штуцер. Семен хутко націлив рушницю на Котелка і, не обертаючись, ногою причинив за собою двері.

– Руки підніміть, – хрипко наказав кучер.

Ми мовчки виконали наказ. Я не міг вирішити, чи варто взагалі відповідати на запитання Кислої Пики, – врешті мене випередив Котелок:

– Облиш, Марку! Опусти пістоль! Ми ж з тобою скільки разом працювали!

– Стули пельку, – відрубав Кисла Пика. – Ідіть до виходу. Повільно!

Розвернувшись спинами до крипти, ми пішли посипаною гравієм доріжкою. Заскреготіли двері, потім – забряжчав ланцюг і клацнув замок.

Ми з Котелком перезирнулися, не розуміючи, що все це значить.

– Хто там у вас, хлопці? – запитав я, не обертаючись. – Сотник хоч знає, що ви оце робите?

– Заткнися, – гаркнув Кисла Пика.

Сотників тарантас, запряжений рудою кобилою, стояв неподалік од воріт, у затінку великого ясена. Кисла Пика, якого звали, як з’ясувалося, Марком, ліниво штовхнув мене дулом пістоля в спину, припрошуючи в такий спосіб сісти в екіпаж. Щойно ми з Котелком опинилися всередині, дверцята за нами захряснулися. Дзеленькнули ключі, і клацнув замок.