Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Я знаю, хто ти.

– Он воно як? – у напівмороку кімнати зблиснула його білозуба усмішка. – І хто ж?

– Ти – Хома Брут!

Томаш і далі незворушний, ніби чекав од мене саме цих слів. Але нічого не каже, щоб я міг провадити далі, – та я замовк. І тоді заговорив він:

– Що слід зробити з вбивцею панночки?

– Так чи ні? – вигукнув я. – Ти – Хома Брут?!

– Спробуй почути моє запитання, – наполяга він. – Ось ти знайшов убивцю, і його життя в твоїх руках. Що ти з ним зробиш?

– Віддам на суд, – тільки й відповів.

– А якби ти був суддя. На що заслуговує вбивця панночки?

– Отже, вбив усе ж таки не ти… – зронив я. – Так? Якщо не ти, тоді зрозуміла твоя зацікавленість цим ділом. Не збагну лише, чому тобі дозволяють розгулювати так просто хутором, якщо тут усі вірять у твою вину…

– Ну, вірять, скажімо, не всі. Сотник у глибині душі не вважає Хому Брута вбивцею. Ти знав це? А ось його жінка – от вона б задушила Хому власними руками…

– Господи… Тепер ясно… – я сів на ліжку, хоча голова знову запаморочилася. – Між вами угода, так? Сотник гарантує тобі безпеку і свободу до кінця розслідування, а ти не маєш права назвати мені свого справжнього імені. То ось чому сотник сказав, що не бачив на поминках Томаша Болгара! Він бачив тебе – Хому Брута! А про те, що це ти сам писав йому, а ніякий не Томаш, він і не здогадується!

Я дивився вже не на нього, а кудись углиб своїх міркувань, обхопивши голову, наче руки могли приборкати завихрені думки.

– Інше незрозуміло, – вів я далі. – Навіщо було тобі писати ті листи? І там, біля верби, ти ж майже переконав мене, що вбивця – саме Хома… Стій! Стій-стій-стій… Але ж і не було ніякого вбивства сорок днів тому! Олесь узагалі не певен, що сотник мав дочку!

Я поглянув на нього. Томаш широко посміхався.

– Що?

– Дуже непогано! – сказав він і, затиснувши цигарку в зубах, поплескав у долоні. – Дуже непогано, пане Білий. Та є одна дрібниця, якої ти не врахував. А вона, до речі, руйнує твої теоретизування, розбиває їх на друзки.

– Яка ще дрібниця?

– Скоро взнаєш, – пообіцяв він, підвівшись. – Мені пора.

– Я нікуди тебе не відпущу! – спробував підвестися, але підлога зрадливо хитнулася під моїми ногами, змусивши повалитися на спинку ліжка.

– Ти занадто слабкий… Набирайся сили, а тоді приходь по відповіді.

– Куди приходити? – запитав я, коли Томаш уже стояв біля дверей.

– На той бік хутора, де верба. Третя хата.

Він відчинив двері й вийшов. А за мить знову зазирнув і запитав:

– То якої ж кари заслуговує панноччин убивця? Ти так і не сказав.

– Я не суддя. Та вбивці заслуговують смерті. Завжди так було.

– Саме так! – він підняв угору палець і за мить зачинив за собою двері.

– Чекай! – крикнув я.

І хоча хитало мене немилосердно, поваландався до дверей. Підлога гойдалася піді мною на кожнім кроці, ніби ця рибальська хатина перетворилася на шхуну посеред лютого шторму.

Коли нарешті дійшов до дверей, то з подивом усвідомив, що не можу знайти ручку. Ручки на дверях не було! Взагалі! Я спробував зосередитися… Вона має тут бути. Адже він щойно вийшов!

Але не було ні ручки, ні самих дверей, – тільки дощана стіна… І тоді я відчайдушно загрюкав по ній.

– Томаше! Вернись!

Я гупав і кричав, вигукував його ім’я, аж поки двері відчинилися, штовхнувши мене. Зрозумів, що шукав ручку на дверях зовсім не там… Я зашпортався й неодмінно упав би навзнак, та мене підхопили чиїсь дужі руки.

– Отакої… Куди це ви зібралися?

Це був Котелок.

– Олесю… – видихнув я. – Хома Брут щойно був тут!

– Хто? – здивувався він, обережно посадивши мене на підлогу, бо стояти я не міг.

– Він марить, – сказала Настя, яка щойно показалась у дверях. – Я запарю ще зілля…

– Не марю! – вигукнув я. Котелок допоміг дістатися ліжка, і я не опирався. – Чи все ж таки марю…

Згадав щурів і шинкаря, який забризкав тут усе своєю кров’ю…

– Батько казав, що так може бути… – сказала Настя, намагаючись розпалити вогонь у невеликому коминку. – Треба багато спати.

– Ти сам як? – запитав я Котелка.

– Та краще за вас… Зараз осьо риби насмажу… Поки ви не оклигаєте, будемо тут, а потім уже подумаємо, що робити.

Він підійшов до Насті, щоб допомогти розпалити вогонь. За хвилину я почув, як затріскотів хмиз.

– Послухайте, – раптом сказав я. – Якщо це було марення, то дуже реальне… Він сидів он на тому ослоні й курив самокрутку. І якщо мені це все наснилося, то, звісно, недопалка ви там не знайдете… Та все ж таки… Щоб мені було спокійніше…