Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Олесь усе зрозумів і мовчки пішов до ослона. Став навколішки, зазирнув під нього і під ліжко, уважно обдивився підлогу.

– Ніхто не може знати, що ми тут, – сказала Настя. – Отже, ніхто не міг сюди прийти.

– Твій батько знає…

– Він би нікому не сказав, – заперечила вона. – А марення бувають і такі, наче насправді…

– Не аж такі, – сказав Котелок Насті. Він підвівся з підлоги, стикаючи в пальцях недопалок цигарки. – Сюди справді хтось приходив.

Настя здивовано поглянула на мене.

– Тоді це був хтось інший, – сказала вона.

– Як так – хтось інший? – не второпав я.

– Не Хома Брут!

– Чому ж?

– Бо він не міг тут бути, – відрубала Настя.

– А й справді, чому? – запитав її Котелок. – Я ганявся за цим субчиком усю весну й не проти був би його нарешті злапати…

– Просто не міг – та й годі! – вигукнула вона. – Вам обом багато що не до шмиги.

– Може, поясниш нам? – запитав я.

– Не зараз… – сказала Настя. – Трохи очуняєш – тоді.

Вона раптом підійшла до ліжка і поклала щось мені на ковдру.

– Ось, – мовила. – Ти просив.

Це був стосик листів. Голова паморочилася. Мені вартувало неабияких зусиль прочитати напис на горішньому конверті. Сотнику Назарові Засусі. Від Томаша Болгара.

– Дякую… – і я відкинувся на подушку, бо знову забило памороки. Про те, щоб читати листи, не могло бути й мови.

– Це якось допоможе? – запитала Настя.

– Мабуть, уже ні, – чесно зізнався я. – Всі відповіді ми матимемо, коли я зможу ходити і ми разом навідаємося на хутір, у третю хату від старої верби.

Настя здригнулася всім тілом і озирнулася.

– Це хата Хоми Брута? – запитав я її.

Вона кивнула.

– Він призначив там зустріч, – сказав я. – І ви складете мені товариство. Хома він чи ні – з’ясуємо пізніше. Головне – впіймати його. А зараз – давайте вже вашу цикуту. Надіюсь, мені нарешті вдасться виспатися без жахних сновидінь.

Трунок був гарячий і гіркий, але завдяки йому я й справді спав міцно та спокійно.

Сонце щойно зайшло. Ми ховалися в тому-таки гаю, куди нещодавно нас із покійною пупорізкою й Котелком занесли перелякані коні. Тільки тепер ми стояли спинами до старої верби і дивилися туди, де за городом виднілися крайні хутірські хати.

– Це ота? – запитав я Настю.

– Ага.

– Тоді… Далі ми самі.

– Як це самі?! – обурилася вона.

– Хтозна, чим там усе закінчиться.

– Отож! – гаряче вигукнула Настя. – Від тебе зараз толку менше, ніж од мене. Ти ледве клигаєш…

– Облишмо це, – перебив її я.

– Тихо будьте, – сказав Котелок. – Як надумали йти разом, то вже – разом.

Поглянув спершу на нього, потім – на рішучо закопилену Настину губу; дівчина і не збиралася відступатися, тож я просто кивнув.

Городами ми добралися майже до самої хати. Собаки на подвір’ї, вочевидь, не було. Паркану з боку городу – теж. Ми причаїлися в соняшниках метрів за десять од хати. Цвіркуни заходилися переливами і, здавалося, заглушували всі інші звуки.

– Всередині темно, – сказала Настя.

– Сам бачу. Та все одно… Піду. А ви перейдіть так, щоб видно було двері. Не думаю, що він заподіє мені шкоду. Сто разів міг би вже це зробити, якби хотів. А от втекти – може.

Я ще раз поглянув на хату. Звичайна, доволі стара і вже добряче занедбана.

– Ось, – і Котелок штурхнув мене чимось під бік.

Це був пістоль. Він наполегливо вклав його мені в руку.

– Бери-бери. Без нього не пущу.

– Ні, – сказав я. – Якщо на мене й чигає якась небезпека, то хіба від руки єгеря з цим здоровилом-камердинером…

– Теслею, – підказав Котелок.

– Так. І краще б мою спину прикривав хтось зі зброєю, якщо вони заявляться. А я… – витягнувши з-за пазухи батога, показав його Котелку. – Мені й цього вистачить.

– Не дуже ти ним розмахнешся в хаті, – слушно зауважив він.

– Кажу ж: Томаша мені боятися нема причини, – і я рішуче підвівся й став продиратися крізь соняшники.

– Який Томаш? – запитав услід Котелок.

– Котрий Хома. Довго розказувати.

Я пішов до хати через загромаджене подвір’я. Тяжкі вхідні двері перекособочилися вже, либонь, не один рік тому і прокреслили на дерев’яному ґанку глибоке півколо, вибілене світлим пилом, як і весь ґанок. Смикнув двері. Вони були незамкнені, але відчинялися туго – довелося докласти сили. На звук звідкись прибігла худа руда кицька і почала тертись об мої ноги, – вона огидно нявчала, просила їсти.

– Киш! – прошипів я, та кицька і далі плуталася під ногами та верещала, аж доки я тупнув ногою.