Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Я її не вбивав! – закричав я. – Ви стратите невинуватого!

На площі запала цвинтарна тиша.

– Хіба ти – не Хома Брут? – прогримів сотник.

– Я – Хома Брут, але я – не вбивав!

Сотник підійшов до мене з похмурою посмішкою на лиці.

– Я до останнього чекав доказів. Навіть тоді, коли там, де ти з’являвся, земля встелялася трупами, – він сказав це тихо, але далі підвищив голос так, щоб чули всі. – Але на твоїй шиї – не просто доказ! На твоїй шиї – визнання вини!

Різким рухом він розірвав на мені сорочку, оголивши шию і плечі. Камердинер рвучко задер мені підборіддя, щоб усі могли роздивитися червону смугу на горлі.

– Хомо, хто намагався тебе повісити? – голосно запитав сотник.

– Я сам… – пригнічено відповів.

– Голосніше! – гаркнув він.

– Я сам! – вигукнув я, і натовп заклекотів. – Але я не вбивав!

– Учора Хома Брут згадав, хто він є насправді! – звернувся сотник до людей. – І намагався накласти на себе руки! Хіба невинний таке чинитиме?

Натовп обурено зашумів. Сотник повернувся до мене й говорив далі, не стишуючи голосу.

– Чи, може, так чинить той, хто боїться заслуженої кари?

І розлючений сотник зірвав з моїх грудей емальований хрестик.

Важковози на площі перелякано шарпнулися, й господарі кинулися їх заспокоювати. Камердинер потягнув мене на поміст і кинув на нього горілиць, притиснувши коліном до дощок.

Поміст був закороткий: ноги вміщалися лише по коліно. Підбігли ще якісь люди й спритно затягнули на мені ремені – на грудях і на поясі, – надійно пристебнувши до брусів. Так туго, що я насилу дихав.

І тут я збагнув призначення важковозів.

До довгих ременів, закріплених на кожному з коней, міцно прив’язали мої руки та ноги, розставивши жеребців біля кутів платформи. Господарі коней розмотали довгі батоги-арапники.

– Люди! – закричав я в останній відчайдушній спробі напоумити натовп. – Що вирізано на цьому помості?! Нащо в нім чаші для крові?! Це не страта, а жертвопринесення поганському демонові! Але ж ви – християни!

– Ти розбудив його! – почув я голос Анни.

Вона виїхала на площу на своєму сірому жеребці, і голос її, здається, лунав іще гучніше, ніж сотників.

– І ти – його заспокоїш! – прокричала вона, і натовп піднесено завив.

Сотник одійшов і став у першому колі глядачів. Господарі важковозів, не застосовуючи поки що батогів, розвели коней так, щоб повіддя натягнулося, випрямивши мені руки та ноги. Я відчув перший біль у плечах та міжніжжі.

На площі знову запала тиша.

І ось тоді мені стало страшно. Напевно, до цієї миті я просто не вірив у те, що коїться. Аж раптом збагнув, що зараз мене почнуть убивати. І не просто вбивати, а розривати на частини… Я намагався опанувати себе, та страх позбавив мене волі. Серце калатало в божевільнім ритмі. Відчай буквально затопив мене зсередини. Захотілося плакати. А потім я згадав, що зараз на площі моя мати і все це відбувається в неї на очах… Ця думка добила мене, і по щоках покотилися сльози. Десь глибоко в душі я ненавидів себе за те, що не міг стриматися. Але страх – тваринний страх – був стократ сильніший за всі інші відчуття.

Я закинув голову й побачив двох погоничів, які наготували вже свої нагаї.

Господи, убий мене швидко.

Батоги зметнулися одночасно й розірвали вранішнє повітря різкими, як залпи, вилясками.

Коні ступили вперед. Пекельний біль прохромив мене. Він починався від зап’ясть і гомілок, а закінчувався в хребті, він викручував, розламував кожен суглоб. Я закричав, жадаючи тільки одного: вмерти цієї ж миті. Я чекав і чекав, коли ж настане смерть, та вона десь забарилася, а біль – не вщухав ані на йоту. Щось клацнуло в лівому плечі, і біль там посилився десятикратно, показавши мені, що я поки й не уявляю, як далеко можуть сягати його межі. Я мимоволі заверещав і зірвав голос. Раптом натяг ослабнув і біль трохи стишився. Знову закинувши голову, я побачив, що мої кати плескають коней по спинах, заспокоюють…

Невже навіть таку жахливу страдницьку смерть вони вважають залегкою для мене?! Сумнівів не лишилося: вони мають намір щонайдовше розтягнути муки. Ось чому батоги тільки ляснули в повітрі, а не огріли тварин по спинах…

Хтось вихлюпнув мені в лице відро води, й кати знову розправили батоги, приготувавшись…

Я дихав так часто, як, певно, ніколи в житті. Найганебнішим чином мені закортіло негайно спорожнити кишечник. Я застиг, намагаючись вгамувати цей потяг, щоб зберегти бодай дещицю гідності. А втім, розумів, що варто болю вернутися, й це неминуче станеться…