Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Старий побуряковів. Він дивився жінці в очі й не збирався послаблювати рук. Аннині очі закотилися.

– Годі, – сказав я і поклав руку йому на плече. – Відпустіть її. Вам це непотрібно.

Сотник іще кілька секунд душив Анну, ніби й не почув мене. А потім раптом прибрав руку, й Анна лантухом гепнулася додолу, судомно вдихнула та зайшлася кашлем.

Сотник здивовано подивився на свої долоні, потім відійшов до стіни й, тяжко зітхнувши, теж опустився на підлогу.

– Не я винна в її смерті, – хрипко сказала Анна. – Тільки не я.

Я засунув руку в кишеню, намацав оксамитовий капшук із тютюном і цигарковим папером. Притиснувши пальцем дрібку тютюну до квадратного папірця, витягнув руку й одним рухом скрутив цигарку. Іншою рукою дістав сірник. Присівши перед Анною навпочіпки, я чиркнув сірником об підошву її черевичка й закурив самокрутку.

– Винна, – сказав я, видихнувши дим. – Просто зараз в тобі озвався сором. А сором – боягузливий. Зате совість – вона голодна. Совість прагне зжерти свого хазяїна!

– Що ти верзеш… – слабким голосом мовила Анна. – За кого ти себе маєш?!

– Краще скажи, за кого себе мала ти, вирішивши вкрасти чужу дитину! Це ти вбила Соломію! І вбила її не за один раз! Вперше – коли прирекла її на життя з нелюбим чоловіком. Вдруге – коли намірилась убити її дитя! І втретє – коли напоумила своїх слуг скоїти злочин! Чом би й ні, вона ж – твоя дочка! Була чужа, стала твоя… Навіть якби Соломія якимсь дивом вижила тієї ночі, вона б однак незабаром загинула, повісившись на кінських віжках просто на воротах маєтку! Скажи мені тепер, Анно Засухо, тобі ще досі важливо довести, що не ти особисто занурювала її голову у воду? Бо порівняно з іншим ця деталь якось тьмяніє.

Анна спробувала підвестися, та ноги її не слухалися. З другої спроби їй це вдалося, й вона випросталася, тримаючись за стіну.

– Брешеш… Моєї вини в цьому немає…

– Пізно сперечатися. Твоя совість ось-ось прокинеться.

Я теж підвівся й поглянув їй просто в зайшлі слізьми очі.

– Ласкаво прошу до пекла, Анно…

Вона вийшла, обережно переставляючи ноги, – так, наче вони стали скляні і вона боялася їх розбити.

У кімнаті повисла бездонна тиша.

Я помітив, як налякано дивиться на мене Настя. І тільки зараз збагнув, як моторошно прозвучала моя обвинувальна промова.

До того ж я, здається, буквально повторив слова Томаша. Та оскільки Томаш – це теж я, то, мабуть, нічого дивного… Але мороз таки продер по спині. Згадав, як Настя видряпувала на землі слово БАЛОРГ.

Я взяв її за руку. Дякувати Богові, дівчина палко відповіла на мій дотик. Переляк зник з її обличчя. І мені самому від цього полегшало.

Тимко раптом кинувся на підлогу і, діставши ганчірку, заходився прибирати з килима попіл, що впав з моєї самокрутки.

– Чистенько, – бубнів він самими губами. – Чистенько…

Анна стояла біля сходів, обпершись на поруччя й трохи нахилившись вперед. На мить мені здалося, що вона от‑от перекинеться через поруччя й полетить униз на холодний мармур. Але вона просто стояла й задивлялася в порожнечу, наче внизу були не сходи, а темна гладь озера, всіяна сонячними іскорками.

Сотник спинився за кілька кроків од неї, а ми з Котелком застигли, підтримуючи його попід руки. Настя тихенько причаїлася за нашими спинами.

Анна дивилася вниз і зовсім на нас не зважала. Коли її голос раптом розітнув дзвінку тишу коридору, я несамохіть здригнувся.

– Моя мати вмерла, коли я була малою. Я майже не пам’ятаю її… Лише кілька спогадів. Як вона пригощає нас із сестрою аґрусом. А ми сваримося, бо його мало… І тоді вона годує нас із рук, дає по ягідці кожній… Вона померла від сухот. А батько… Він завжди був трохи чужий… А після маминої смерті – й поготів. Він був вчителем. І всі вважали його за взірцевого сім’янина. Порядний. Вимогливий. Набожний. Він водив нас із сестрою до церкви двічі на тиждень, а сам бував там щоранку. Та моя сестра казала, що свої ікони батько любить більше за нас. І це була правда. Батько був фанатик. У прямому сенсі…

Анна нарешті відвела погляд від мармурових сходів й обернулася до нас. Точніше, до сотника. Всіх інших для неї тут ніби й не було.

– Коли я пристала на твою пропозицію, Назаре, то просила ні про що мене не розпитувати… І ти довів, що вмієш не надокучати спогадами. Хоча тобі, звісно, хотілося знати про причини мого вчинку…

– Я витягнув її з зашморгу, – тихо пояснив нам сотник. – Випадково… Ми тоді ще були ледве знайомі… І після цього запропонував їй поїхати зі мною…