Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Я вагався. Сотник дивився кудись у підлогу, насупивши брови. Анна раптом звела на мене заплакані очі, й мені здалося, в них спалахнула іскра відради.

– Добро, – сказав я. – Тоді пора й честь знати…

У коридорі з’явилися Настя й Котелок. Я хотів поговорити з Настею до того, як вона зайде в їдальню, й пішов до дверей.

– На місце, – раптом затягнув свою пісню Тимко і знову спробував взяти камінь зі столу. – На місце…

– Тимку! – крикнула на нього Анна. – Дай спокій зі своїм каменем!

Він нерішуче застиг. Я теж спинився в дверях, обернувся.

– Та хай уже перекладе його… – махнув рукою сотник. – Не подобається йому, що камінь на столі… Що ти йому поясниш!

– На місце, – зрадів Тимко. – На місце…

Схопивши каменюку, він швидко вийшов з кімнати, прошмигнув повз мене і Настю з Котелком.

– Куди це він? – здивувався сотник.

Бубніння Тимка даленіло, потім почулися його кроки на сходах.

– Куди він потягнув цей чортів камінь? – знову запитав сотник, підвівся й пішов слідом.

Відтак вийшла Анна, а ми втрьох – за нею. Всі піднялись сходами у те крило, де була моя кімната. Тимко з каменем стояв біля молільні й безпорадно крутив у руках зв’язку сотникових ключів.

– Ключ треба, треба ключ, – сказав він і підійшов до Анни.

Вона здивовано поглянула спершу на нього, потім на нас.

– Дай йому. В тебе ж ключ од молільні! – сказав сотник.

– Не маю з собою, – відповіла Анна.

– То принеси! – сотник починав сердитися. – Я хочу побачити, що цей дурбель собі придумав!

– Він уперше бачить цей камінь? – поцікавився я.

– Напевно, – смикнув плечима сотник. – Чи ти думаєш, що ми обговорювали вбивство нашої дочки з недоумком?

– Тоді й мені цікаво, – сказав я. – Тому що пам’ять у вашого недоумка, я так чув, неабияка.

Сотник поглянув на мене, потім кивнув і тихо сказав Анні:

– Ти чула. Неси ключ.

Вона тупцювала на місці. Нарешті мовчки розвернулася й пішла в свою кімнату.

Її не було досить довго. Довше, ніж треба, щоб взяти ключ. Котелок навіть ступив крок до її кімнати і запитально поглянув на сотника. Але тут Анна вийшла. Вона підійшла до нас з тією-таки погордою на лиці й простягнула сотнику ключ.

Щойно він відімкнув молільню, Тимко забіг всередину. Я дістав сірник і запалив кілька свічок. Ми всі ввійшли й стали біля дверей, спостерігаючи за метушливим Тимком.

Він одразу пішов до каміна.

– Що ти хочеш, Тимку? – здивовано запитала Анна.

– На місце… – сказав він. – На місце…

Тепер усі збагнули, що відбувається. У нижній частині каміна бракувало одного каменя! До того ж віддавна… І Тимко запхав туди злощасну каменюку, наче у пощерблену щелепу. І, хоч як це дивно, – камінь прийшовся, ідеально сів на місце, ніби був там завжди! І тільки засохлі темні плями відрізняли його від решти.

– Нічого не розумію, – сказала Анна нібито сама собі. – Навіщо Тесля взяв камінь саме звідси?

– Анно… – тихо мовив сотник, але вона перебила його.

– Або ж… Може, Соломія впала тут і вдарилася об цей камінь?

– Анно! – сотник крикнув так, аж задзвеніло у вухах. – Ключ від молільні завжди в тебе! Навіть коли Тимко тут прибирає, ти сама відмикаєш двері! Що тут сталося?!

Анна замовкла і попрямувала до виходу, та Котелок перегородив їй дорогу.

– Я можу допомогти пригадати, – запропонував я, й Анна злостиво блиснула очима. – Того вечора Соломія не дочекалася мене під старою вербою, адже я був у шинку. Вона повернулася додому. Та, на свою біду, наштовхнулась на мачуху… Ледве не сказав «на матір»… А ви… Ви ж були певні, що вона замкнена в своїй кімнаті. Тій кімнаті, куди ви поселили мене і де зсередини немає навіть замкової шпарини. Та ви не врахували, що за вікном росте плющ, по якому вона й спустилася того вечора! Ось чому ви потім наказали знищити його: він нагадував вам, що ви не додумалися просто забити вікно!

– Треба було забити твою бісову голову! – прошипіла Анна.

– Ви злякалися, що весілля, яке ви запланували, може не відбутися. І замкнули її тут, у молільні, де збиралися тримати, як у в’язниці. Вікон немає, як і запасних ключів… Скільки там лишалося до весілля? Кілька місяців? Це й була ота нагода постачати коней імператорській армії?

– Тоді це видавалося єдиним для нас порятунком… – тихо мовив сотник. – Я був на межі банкрутства…

Анна стиснула губи так міцно, що їх взагалі не стало видно. Сотник аж почорнів.

– Але що ж сталося потім? – вів далі я, звертаючись уже до Анни. – Ви замкнули непокірну дочку і збиралися, мабуть, лягати спати. Але мало статися щось таке, що розлютило вас. То що ж сталося?