Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Лови гада! Рушниці давай! Стріляй потвору! – кричать чоловіки.

– Припинити! Припинити! – це прибіг якийсь чоловік, із освічених, в окулярах, при сюртуку. – Не сміти стріляти! Я зараз сам його спіймаю!

Дивляться мужики на цього дивака і регочуть. Бо ж он які справні чоловіки і не спіймали, а тут якийсь в окулярчиках ловити вирішив.

– Що ти піймаєш? – питають зухвало з натовпу.

– Драбину давайте! Я професор зоології, я на тваринах знаюся! – наполягає чоловік.

Але не це подіяло, а те, що боялися мужички на дах до мавпи лізти. Бо ж істота дика, а дах високо, якщо звідти гепнутися, то всі ребра переламати можна. То принесли драбину, поставили до стіни, і чоловік поліз. Дивлюся, щось за пазухою тримає.

– Хто це такий? – питаю місцевих.

– Це Олексій Капуста, викладач реального училища. Він жаб ріже.

– Кого? – дивуюся. Щоб курей різали, гусей чи свиней – таке чув, але жаб навіщо? Невже набрався дурості від французиків, які жаб їдять? – Кого ріже?

– Жаб. Пацани ото на озерах назбирають йому цілу корзину, він рубль заплатить, а потім ріже їх.

– Їсть, чи що? – дивуюся я.

– Тьху, ні! Вчений він, досліджує щось. Кажуть, і з нечистою силою пов’язаний, – гомонять у натовпі.

Капуста тим часом виліз на дах. Ще на драбині було помітно, який він схвильований і непевний, а як на дах став, то одразу послизнувся і ледь не впав, аж скрикнула вся вулиця. Але втримався. Поліз потроху до козирка даху, де мавпа сиділа. Я відійшов, щоб добре видно було. Онде Капуста дістав щось із внутрішньої кишені піджака.

– Що це в нього? – дивуюся я, бо бачу, що руде в руках.

– То помаранч, – пояснює якийсь дядько поруч.

– Помаранч?

– Фрукт такий, не місцевий. З-за кордону його везуть для панів, великих грошей коштує, – пояснює. Дивлюся на нього, з вигляду прикажчик якийсь. Про помаранчі я чув, але вдаю, наче перший раз бачу.

– Це щось на кшталт бунанів? – питаю.

– Ба, бананів! – виправляє мене прикажчик. – Це різні фрукти, хоча за ціною майже однакові, дорогі. Але помаранчі кращі, бо лежать довше. А банани ті, раз-два, плямами вкрилися і згнили. Невигідна справа.

– То в Сумах ними не торгують?

– Та чого ж, торгують. Але обережно. Без особливого замовлення намагаюсь не возити.

– І часто замовляють? – питаю так, наче просто розмову підтримую.

– Не часто. Ото минулого року Павло Іванович Харитоненко прийом організовували великий, то банани замовляли, аж три ящики. А цього року тільки імпресаріо Ксенії Дмитрівни Пяльцевої в мене замовив гроно, – каже прикажчик урочисто, видно, що хвалиться.

– Та ви що! – аж підстрибую я. – Самої Ксенії Дмитрівни! Ви впевнені?

– Впевнений. Хоча він і приховувався, – посміхається прикажчик, а я вже на нього дивлюся, а не на те, як викладач на даху підманює мавпу помаранчем.

– Як приховувався? – питаю з підозрою, наче не довіряю.

– А так. Вуса приклеїв, капелюх на обличчя насунув.

– Може, то й не він був?

– Він. Я ж потім його бачив, коли він із Ксенією Дмитрівною до кадетського корпусу їхав. Повні вулиці людей стояли, щоб подивитися на неї. Ох і голос!

– А коли банани ті отримали?

– Та позавчора. Вранці з Харкова потягом передали. Ото я одразу гроно і віддав. Хотів контрамарочку попросити, а імпресаріо зашарівся і втік. Ох ти! Схопив! – кричить прикажчик.

Капуста на даху мавпу підманив до себе і взяв на руки. А та – ні щоб тікати – обхопила лапищами своїми викладача, наче маля мамку. Він потроху вниз поліз.

– Розійдіться! Розійдіться! – кричить натовп. Хто б там його послухав, всім же цікаво було на мавпу зблизька подивитися.

– Гольмц по Соборній їде! Гольмц! – крикнув я у натовп, і тут уже всі вмить забули про мавпу і побігли дивитися на загадкового англійського гостя. Поки Капуста зліз, уже нікого і не було поруч. Он він аж здивовано озирнувся.

– А де всі?

– Та щось цікавіше знайшли. А що це за звірина? – дивлюся, як мавпа притиснулася до Капусти, обхопила його і тримає міцно.

– Це орангутанг.

– Хто?

– Орангутанг, мавпа з острова Калімантан.

– Це на Дніпрі десь? – удаю я дурня, хоча де той острів, чесно кажучи, і не знаю. Мабуть, ото внизу землі, де люди вниз головою ходять, а не падають тільки милістю Божою.

– Ну що ви, який там Дніпро! – всміхається Капуста – Калімантан – це острів у південних морях, дуже далеко звідси.

– І що – оце мавпа сама сюди допливла?

– Звісно, ні. Привезли її. Це самочка, маленька ще, їй років чотири-п’ять, не більше. Бачите он, як перелякалася, вона ж зовсім дитина ще. Тихо, тихо, – гладить ту мавпу по голові, наче кота.