Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А що вона їсть? Як коза чи як свиня?

– Ні те, ні інше. Їсть фрукти всілякі південні, але може і хліб їсти, і яблуко, цукор любить.

– А банани їсть?

– Банани? Звісно! Це для неї справжній делікатес. Бачите, яка вона хороша. Наче дитина.

– Та ну що ви таке кажете! – дивуюся я. – Де це ви бачили волохату дитину? Вірменську хіба!

– До чого тут вірмени? – не розуміє Капуста.

– А в нас у полку вірмен один служив з Гянджі, так той був увесь шерстю вкритий, не гірше оцієї мавпи. То, може, і діти в них такі.

– Весь укритий – це включно з обличчям?

– А що, буває й таке? – аж хрещуся я.

– Буває. Дуже рідко. Такий собі атавізм, коли людина щільно вкрита шерстю, наче тварина.

– Та ну ви що!

– Так. Люди ж колись усі такі були.

– Які такі? – дивуюся я.

– Шерстю вкриті. Ми ж від мавп походимо.

– Як від мавп? Та що ви таке кажете! Ми від Адама та Єви походимо, це в кожній Біблії написано! – дратуюся я, бо вже чув, що деякі паничі такі зарозумілі зробилися, що вірять, наче людина від тварин походить. Тьху!

– Ну, воно-то в Біблії так написано, але наука вважає інакше, – обережно пояснює мені Капуста – Ще англійський учений Чарльз Дарвін…

– Ще один англієць? Та тут приїхав уже один!

– Хто?

– Шерлок Гольмц, носяться з ним, наче з писаною торбою, – трохи аж дратуюся я, а Капуста починає реготати. – Чого ви смієтеся?

– Бо дивуюся темряві наших людей, – зітхає викладач. – Коли вже світло освіти прийде сюди, у цю легковірну й оманливу темряву!

– Та, кажуть, від освіти сама шкода, – сумніваюся я.

– Дурні то кажуть. Дурні, які розуміють, що чим люди темніші, тим легше з них кров пити!

– Ви ото балакаєте, як бунтівник якийсь.

– Ніякий я не бунтівник. Так, треба повернути мавпу господарю! – Капуста помітно лякається моєї згадки про бунтівників і поспіхом іде від мене геть. Орангутанг обхопив його і перелякано дивиться навколо.

Мабуть, уже були в Капусти неприємності за те, що говорив зайве, то й злякався так. Лякатися є чому, бо викладачі – народ підневільний. Як виженуть із одної школи, до іншої вже не візьмуть, і що тоді робити?

Я трохи погуляв Сумами, знайшов сквер невеличкий, сів там на лавці в затишному місці. Схотілося мені подумати про цей випадок. Виламав я дубчик і почав землю дряпати. План. Ось кімната. Ось у ній стіл, де діамант був, ось два вікна і двері, що охоронялися. Коли гості вийшли, діамант був на співачці. Вийшов імпресаріо Пфальц. На нього можна б було подумати, але кадети з охорони запевняли, що виходив із порожніми руками. Можна було б сам діамант приховати, але щез він із футляром, і той футляр непомітно в кишеню штанів на засунеш. Далі вийшла Ксенія Дмитрівна. В гарній пишній сукні. Вона б могла футляр у сукні сховати, але до самої сцени супроводжували її, тож не було в неї можливості дістати футляр і комусь передати. Далі кадети стоять при дверях, один із них чує якийсь шум. Інший не чує, можливо, тому, що справді недочуває. Але двері зачинені, там раніше був арсенал, кадети знають, що в кімнату ніяк повз двері не зайдеш, то не звертають уваги. Більше прислухаються до того, що в залі, до співу і оплесків. Далі Ксенія Дмитрівна повертається, щоб перевдягнутися, і виявляє, що «Зірка Сходу» зникла.

Дивлюся я на малюнок і нічого не можу зрозуміти. Через стіни люди ходити не вміють, це я точно знаю, отже, залишаються вікна та двері. Двері начебто можна виключити. Нехай би один стояв, тоді всяке може бути, а де є два, там мінімум один зрадник. Не вийде. Вікна залишаються. На вікнах ґрати. Тільки кватирка в одному. І тут я згадую, що в Києві якось працювала банда з Ростова. Так у них карлик був навчений, якого вони на мотузках із даху спускали, щоби він у кватирку залізав. Карлик залізе, потім відв’яжеться, і до дверей. Відчинить, злодії зайдуть і все вигребуть. Ото, може, звідти і кроки ті дивні, які чув один із кадетів-охоронців? Карлик?

Підхопився я. Вибіг, почав місцевих розпитувати, чи немає у Сумах карликів. Здивовано люди на мене дивляться, за божевільного, чи що, сприймають. Але кажуть, що немає. Був один, на Холодній горі жив, а минулої весни помер на Троїцькій площі. Там калюжа, море ціле, карлик по льоду пішов, а тут відлига була, провалився сердега і втонув. Оце такі в тих Сумах калюжі, куди тільки міський голова дивиться! Вже ж двічі міська дума гроші на ту площу виділяла, і обидва рази розікрали, бісові діти, нічого не зробивши. Зовсім совісті немає у людей! Крали б і крали!

– А окрім того карлика, більше ніяких немає?