Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Тому що ти погано чуєш після польового табору, коли гармата поруч із тобою вистрелила! – нарешті не витримує його товариш.

– Я добре чую! Добре! – верещить ображено кадет, а потім обидві голови водночас зникають. Чую, як гримають замки на дверях. Здогадуюся, що за гості прийшли до хлопців. Іду геть. На виході з корпусу бачу цілий натовп витріщак, які тільки й балакають про Гольмца та його надприродні можливості. Що от він лише подивиться на людину, а вже не тільки все про неї знає, але я й думки вміє читати. Звісно ж, завдяки нечистій силі.

Поки йшов до воріт із корпусу, побачив будиночок охайний. З колонами та палісадником. Ну, думаю, мабуть, це полковника Шатрова, начальника училища, обійстя. Підійшов, а там якраз служниця на квітнику поралася. Поговорив із нею щодо її хазяїна. Служниця була молода та ласкава, з такими балакати легко, тільки всміхнися та слово ласкаве скажи, а вона вже все виклала.

Потім пішов до міста. Суми виглядали провінцією, до Харкова було їм далеко, не кажучи вже про Київ. Якби не храми величні, так і подивитися немає на що. Кажуть, раніше взагалі було село селом, але зараз Харитоненки, цукрозаводчики й багачі місцеві, його непогано розбудували. П’ю чай, слухаю, про що люди балакають. Звісно ж, лише про діамант та Пяльцеву. Патякають, скільки ж тисяч «Зірка Сходу» коштувала, де б могла подітися, і як би добре було нагороду від Павла Івановича Харитоненка отримати. Гроші, діамант, гроші, Пяльцева. Балакають і балакають. Чого тільки не набалакують! І кадетів підозрюють, які буцімто програлися в карти й украли діамант у рахунок боргу, і Пяльцеву, що коханець у неї був, мав листи від неї особисті, які могли її репутацію зруйнувати, то вимагав грошей, і вона змушена була камінь у себе вкрасти, щоби потім страховку отримати і розплатитися з коханцем. А ще імпресаріо її, Пфальц той, хитра німецька морда, міг діамант украсти, бо на іподромі програвся, ще й збирається втекти за кордон із грошима. Або ж ось полковник Шатров, начальник корпусу, прокрався украй, коли будував доходний будинок у Харкові, з якого планував жити у відставці. А тут ось-ось перевірка з Петербурга, то вирішив украсти діамант у столичної гості, продати і так врятуватися. А може, навіть збирається з діамантом і сам тікати, бо стільки вкрав із корпусу, що жоден діамант не допоможе, а сам Павло Іванович Харитоненко обіцяв йому Сибір та ганьбу. Чи це проти Павла Івановича копають? Він же останнім часом у Москві живе, великий вплив узяв, грошвою трусить. І не так, щоб комусь у кишеню, а то кадетський корпус у Сумах побудує, то лікарню, то дасть гроші на стипендії українським студентам. Коли на стипендії, а не на подарунки, то начальство може подумати, що бунтівник якийсь, мазепинець, тим більше, кажуть, що вдома міг і українських пісень заспівати, хоч освічена ж людина, не те що його батько – селюк темний. Важко було вдарити по Павлу Івановичу, але ось який привід зганьбити. Що запросив він зірку імперії, а безпеку не гарантував. Тепер напишуть усюди в світі, що в Російській імперії діаманти у зірок крадуть. І не просто діаманти, а подарунки членів правлячого дому. Це вже зовсім політика, на цьому і більші багатії, аніж Павло Іванович, згоряли.

Ото балакають люди, всіх звинувачують, а спитай їх про докази, так тільки головою закрутять. Дурниці. Вийшов я з трактиру, почав думати, де б мені ночівлю шукати, коли бачу натовп якийсь на вулиці. Наче біжать люди за кимось. Пішов я подивитися.

– Що сталося? – питаю.

– У цирку біда! Дресирувальник їхній утік, а мавпи на волю вирвалися, оце їх ловлять!

Про мавп я вже чув, це такі істоти з південних країн, ні на що не схожі. Ну, хіба що трохи на козла, але по деревах лазять чудово, їдять не траву, а фрукти всілякі. Он дивлюся – одну мавпу, яку в народі зовуть «бібізяна», на дерево загнали. Залізла та мавпа на саму верхівку, наче ото кіт, що від собак тікав. Сидить там і матляється на своїх довгих лапах. Руда та страшна морда в нього, трохи на людську схожа, тільки шерстю вкрита.

– Злізай, зараза така! – кричать йому знизу, а воно за гілку тримається і верещить, наче його ріжуть. Підлітки почали камінням жбурляти, а потім хтось вигадав березу, на якій мавпа сиділа, розхитувати. Береза молоденька, хитається, матляє мавпою, а та верещить, злякалася, мабуть.

– Навіщо вам вона потрібна? – питаю в мужиків.

– Та хіба ж можна її залишити? Істота дика, кажуть, на дітей може нападати! Гірше вовка! Ми вже всіх мавп переловили, тільки оце одоробло залишилося! – кричать мені мужики, дивлюся, що розпалилися вже. Он сокири несуть, будуть берізку рубати. Вже й застукали сокири дружньо. Мавпа наче зрозуміла, що коїться, розкачалася на верхівці та як стрибне! Всю вулицю перелетіла легко, об стінку будинку вдарилася і впала б, але одною рукою схопилася за стропило, що стирчало, підтягнулася, стрибнула на балкон і ось уже на даху сидить, аж тремтить, бідолашне, з переляку.