Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Натовп знову скупчився в коридорі і переповідав, що в кімнаті, де зник діамант, Гольмц обдивився все у велику лупу, яка в нього з собою, щось принюхувався, шепотів, а потім сказав, що багато що йому зрозуміло, але треба поговорити зі співачкою.

– На Хомутинського подивився й одразу сказав, що він банкір, сам з Ромен, їхав сюди на трійці вороних коней, а син його футболом захоплюється! Хомутинський ледь на ногах устояв, так здивувався! Ото англієць, ото спеціаліст! Може, він душу дияволові продав, щоб тільки подивитися на людину і все про неї знати?

Давай далі патякати про диявола і за скільки душу можна продати. Люблять у нас люди ото патякати і заздрити. Якщо ти п’єш, на вулицях у багнюці валяєшся чи байдикуєш, нічого не робиш, то тут диявола немає. А якщо в тебе врожай удвічі більший, аніж в усіх, чи вмієш ти багато, то тут обов’язково диявола приплетуть. Ото і про мене люблять те саме побалакати, що Іван Карпович із нечистою силою сплутався, тому й розв’язує будь-які справи. Дурні, не розуміють, що досвід і праця без усякої нечистої сили результат дадуть, а якщо ще ти тією справою займаєшся, яка тобі в радість, то взагалі багато на що здатний будеш.

Щоб не слухати ото балачки та дурниці, пішов я геть. Побачив паркан високий, з колючим дротом нагорі. Це від англійців мода така пішла. Вони перші вигадали дріт такий проти людей використовувати, ще під час англо-бурської війни. Потім і в нас ця пошесть пішла. Ото тепер на кожній гауптвахті дріт. Я підійшов ближче, бачу, двоє солдатів на варті. До них краще не забалакувати, бо ж на посту і розуміють, що начальство поруч десь. А он, бачу, пішло до гауптвахти двоє кадетів, а двоє вийшло. Засмучені, розгублені якісь. Я їм цигарок запропонував, відійшли ми в кущі, щоб не видно було.

– Ви з гауптвахти, хлопці?

– Так, – кивають і затягуються.

– А що ви там робили?

– Та за арештованими слідкували.

– Навіщо?

– Бо вже двічі намагалися в зашморг лізти. Одного разу зі шнурків зробили, а потім сорочку порвали на смуги.

– Чого їм у зашморг лізти? Провину відчувають?

– Та ну що ви, яка провина? Вони ж найкращі на курсі були! Просто сором же великий, така ганьба, що їх підозрюють. А вони ж із благородних родин! Незвичні до таких підозр!

– І що, кажуть, справді вони від дверей не відходили?

– Кажуть, що ані на крок. Так і було, вони ж дисципліновані! Одного з них якось залишили були постовим під час польового табору. Дощ пішов, як ото вчора. І він чотири години під дощем стояв, з місця не зійшов. Там був сарай поруч, метрів за сто, можна було переховатися. Але ж де поставили, там і стояв. Надійні хлопці, а їх на гауптвахті зачинили, допитують, підозрюють. За що?

– А що взагалі кажуть у корпусі про цю неприємність?

– Дивуються тільки. Незрозуміло, як той діамант зник. Двері одні, під охороною, вікна зачинені. Ксенію Дмитрівну не можна підозрювати, а як пояснити – невідомо. Кажуть, англієць один мусить приїхати. Шерлок Гольмц. Справжня зірка, найкращий сищик світу, може, він цю справу розплутає. Ото б побачити його.

– Навіщо?

– Та ви що, ми ж книжки про нього читали. Ось! – один із кадетів дістає з кишені невеличку книжку в м’якій обкладинці. Такі задешево по ярмарках продають. Раніше були лубки про Єруслана Лазаровича, а оце зараз пішли книжки так звані детективні, ось як наприклад про Івана Дмитровича Путіліна, якими граф Маєвський зачитується. Коштують ті книжки копійки, цілком відповідно до того, що там написано. Бо ото читав я їх кілька і тільки головою крутив, бо брехня на дурниці сидить і помилкою наганяє. Я от писав усе як насправді було в житті. Тому, може, і не такі цікаві мої записки були.

– А це хто? – питаю я і беру в них книжку, роздивляюся портрет людини на обкладинці. Капелюх у цієї людини дивний, як у того англійця заїжджого.

– Це ж і є Шерлок Гольмц! Великий сищик!

– Ні, обличчя не його.

– Та звідки вам знати? – дивуються кадети і дивляться трохи принизливо, мовляв, де тобі, ванько, знати обличчя самого Гольмца.

– Так він у корпусі, зараз Ксенію Дмитрівну провідує.

– Та ви що! Чому ж раніше не сказали! – покидали недопалки на землю і побігли як навіжені. Аж книжку мені залишили. Я книжку в кишеню сховав і пішов за гауптвахту. Бачу, з маленького вікна першого поверху дивиться хлопець якийсь. Сумний-сумний, обома руками за ґрати схопився, дивиться в нікуди і зітхає.

– Доброго дня, – шепочу йому, вже з кущів вийшов і до огорожі з колючого дроту підійшов. Хлопець наче і не почув.