Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Полковник побіг, а граф за ним мене потягнув.

– Поїхали, Іване Карповичу, поїхали! На вокзал!

– Що мені там робити?

– Та ви що, Іване Карповичу! Це ж сам Шерлок Гольмц! Зірка кримінології! Найкращий сищик світу! Про нього в Британії книжки пишуться! Він такий! Він такий! Він може подивитися на людину і все про неї сказати!

– Що сказати?

– Все! Де народилася, де вчилася, де служила, де живе зараз і які звички має! Золоте око! Сам Шерлок Гольмц! Швидше, Іване Карповичу, швидше!

– Ні, їдьте самі, а я тут подивлюся.

– Іване Карповичу! Та це ж Гольмц! У мене про нього сім книжок є!

– А в мене жодної. То їдьте.

Графа вмовляти довго не потрібно було, побіг. А мені якось гірко стало. Як казав мій знайомий київський пристав Воронько, «не прикро, але зло бере». Диви як, той Гольмц їхній ще й до Сум не приїхав, а Іван Карпович Підіпригора вже зробився нікому не потрібний. Ну, нехай так. Але я ж недарма скільки верст проїхав, то вже поцікавлюся, що тут відбувається і як. Пішов до корпусу, а там назустріч мені Микола Ісидорович Хомутинський, знайомий банкір з Ромен. І він тут!

– Іване Карповичу!

– Миколо Ісидоровичу!

– Приїхали?

– Приїхав.

– На жаль, мушу вас засмутити, бо сюди якийсь відомий англійський сищик їде. Я його не знаю, але синок мій Боря палкий його прихильник, каже, що надзвичайна людина і немає для нього такого злочину, який би він не розкрив!

– Може, і так. Але поки того сищика немає, чи не дозволите мені кімнату подивитися, де все сталося?

– Там зараз поліція, але я проведу вас. Ходімо, – повів мене Хомутинський. – Я чому тут, бо наш банк здійснював страхування всієї поїздки та діаманта. То мусимо розібратися, що до чого.

– Велика страхова виплата?

– Так, дуже. Але гроші будуть виплачені тільки після ретельної перевірки.

– У вас якісь підозри є?

– Іване Карповичу, які тут підозри, тут самі загадки!

Ми піднялися широкими сходами і пішли широкими коридорами з високими стелями. Добряче будував Харитоненко, стіни он ледь не в аршин завтовшки, добре мусять тепло тримати. Підлога вся в паркеті, двері наче в палаці. Недарма за цей корпус дворянство йому дали. І не якесь там таємне, про яке ніхто не чув і не бачив, а справжнє, та ще й спадкове.

– Ось ця кімната, – показує Хомутинський на двері, біля яких стоять двоє поліцейських. – Це зі мною, – киває на мене, і ми заходимо всередину. Велика кімната, двері справді тільки одні й два великих вікна, узяті в ґрати. – Тут раніше зберігалася зброя, тому і двері міцні, і ґрати на вікнах. Заради Ксенії Дмитрівни зброю винесли. Думали, що тут безпечно буде, але помилялися.

Проходжу я уздовж стін. Ніде й натяку немає на якийсь потайний хід. Перевіряю вікна. Міцні ґрати. Нагорі одного з вікон невеличка кватирка, але в неї хіба що дитина мала пролізе. Або кіт. Онде жмуточок рудої шерсті залишився. Подивився з вікон. Виходять вони у двір головного корпусу, по якому йде алея підстрижених лип.

– О котрій концерт почався? – питаю в Хомутинського.

– Мусив о сьомій, але запізнилися десь на годину, то о восьмій.

– Після першого відділення вже темнувато було?

– Та ну що ви, весь корпус освітлюється електрикою!

– А надворі?

– А до чого тут двір? – дивується Хомутинський. – Ви ж бачите, які тут ґрати на вікнах.

– Ага, не пролізеш. А де був діамант?

– Лежав у столі. Ось тут, у шухлядці, – Хомутинський показує. Стіл стоїть біля протилежної стіни, і шухлядка відкривається від вікна. Тобто ось так, щоб стояти з вулиці на підвіконні й якимось дубцем зачепити, то не вийшло б.

– З кімнати щось ще зникло?

– Ні, тільки діамант. У столі ще лежав конверт із грошима, гонораром пані Ксенії, але він залишився на місці.

– Дивно. Чого б і його не прихопити?

– Дуже дивно. А ще дивно, що діамант був застрахований лише місяць тому! – шепоче мені Хомутинський.

– То таки підозри є?

– Іване Карповичу, ми, банкіри, воліємо завжди говорити про конкретні речі, а не про повітря. А тут поки лише загадки.

– Де кадети, які охороняли кімнату?

– На гауптвахті.

– Так нічого і не сказали?

– Запевняють, що не відходили від дверей ані на мить.

– Нічого підозрілого не чули і не бачили?

– Ну, один каже про якесь пищання і шерех за дверима. Але другий не підтверджує. Та й звідки узятися тому шереху, коли зачинена та порожня кімната?

– А що сама пані Ксенія розповідає? Коли востаннє бачила діамант?

– Перед першим відділенням. До неї приходила делегація найкращих людей повіту, Ксенія Дмитрівна була з діамантом. Потім вона залишилася перевдягатися перед виступом. Каже, що поклала діамант у коробку, а коробку в шухлядку. Ось сюди.