Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– І вони там були?

– Ну, звісно ж! З’єднаний банк, у якому працює Хомутинський, виступав фінансовим поручителем та страхувальником поїздки! А пан Посульський викупив з товаришами цілий ряд! З кількох повітів найкращі люди з’їхалися, щоб послухати божественну Ксенію! Ох, як же вона співає! Іване Карповичу, аби ви чули! Наче дзюрчання прохолодного потічка у спекотний день! Наче спів пташок у райському саду! Наче…

Ну, і пішли граф далі слова до слів підбирати. Ось чого я не вмів ніколи. Тому і записки мої читати вишуканій людині нецікаво. Бо в мене якщо людина підвелася і пішла, то так і пишу: «підвелася та пішла з кімнати». А ось у графа вона б «підвелася з рипучого крісла, підвелася легко і швидко, щось було в цих рухах хижого та небезпечного, якась довершена швидкість. Сама хода цього чоловіка була стрімка та неочікувана, він озирнувся навколо і продовжив свій шлях вперед, вийшов із кімнати, у якій залишилося ще якесь відчуття порожнечі». Поетична натура була в Маєвського, і вчив він мене, що писати треба так, щоб кожне слово краплею п’янкого вина лоскотало мозок. Але куди там мені ось так писати? Я людина проста, звик до рапортів, то писав, як було, а граф же насаджував у тексті чорнобривців, тобто прикрашав його всіляко.

– То ото вас попросили з’їздити за мною?

– Так! Павло Іванович навіть наказав дати мені бричку зі своєї контори, а то моя зовсім погана стала, ламається часто.

– Тю, а я думав, ви нову купили.

– Та звідки в мене гроші, Іване Карповичу? Земля – це ж суцільне розорення! Вона не дає грошей, а витискає їх із тебе! Один англійський лорд сказав, що найшвидший спосіб розоритися – рулетка, найприємніший – жінки, а найнадійніший – сільське господарство, і під цим я готовий підписатися! – почав бідкатися граф.

Тут я його не підтримував. Звісно, земля – це тобі не райський сад, де все саме по собі зростає і дарує врожаї небачені. Земля працю твою любить і увагу. Жити землею треба, тоді й дасть вона тобі заробіток. А як сидіти над книжками та мати хитрого прикажчика, то ніколи не буде від землі прибутку.

– Ото я чого і схопився за цю справу, – продовжує граф.

– Чого?

– Павло Іванович Харитоненко велику нагороду пообіцяли для того, хто знайде діамант! Десять тисяч рублів!

– Нічого собі!

– І я про що! Якщо знайдемо, Іване Карповичу, наші гроші будуть!

– А куди б ви їх витратили, Климентію Євграфовичу?

– Та куди б! Банку кредит би віддав, а то ж усю кров з мене вип’ють! – зітхає граф і вмить стає сумним. Заплутався він у тих кредитах, наче муха в павутинні. З кредитами обережно треба. Бо беруться вони легко, а віддаються важко. Мені спочатку брати доводилося, але останнім часом без них обходився. Бо ж дорога справа. Доводиться не тільки собі заробляти, а ще й банку.

– Давайте, графе, пообідаємо, – запропонував я. – Потримайте віжки.

Дістав я сидір, що Уляна Гаврилівна нам зробила в дорогу, і добряче ми підкріпилися копченим м’ясом, яйцями, цибулькою зеленою та хлібом. А по обіді вже були у Сумах, де одразу поїхали до кадетського корпусу.

– Ксенія Дмитрівна там досі живе, у гостьових апартаментах. У неї від нервів зрив, лікарі вимагають, щоб відпочила. А сумське панство сподівається доти діамант розшукати, – розповідав граф, який уже знову став веселий, мабуть, мріяв, як ми нагороду візьмемо.

На воротах до корпусу нас спробувала не пустити охорона, але граф згадав прізвище Харитоненка, і проїхали ми далі, до центрального корпусу. Тільки заходити, а назустріч нам полковник якийсь вибігає, так розумію, що начальник корпусу.

– Не знайшли ще діамант? – питає Маєвський із побоюванням, тривожиться, щоб не вислизнула нагорода.

– Ні! – каже полковник, а очі в нього чомусь радісні.

– Ось, привіз я Івана Карповича Підіпригору, ветерана охоронного відділення, найкращого сищика Роменського повіту! – атестує мене Маєвський.

– Доброго дня, – кажу і руки не подаю, бо це мусить зробити старший за званням, я порядок знаю.

– Доброго. Вибачте, що потурбували, шановний, можете повертатися додому, – каже полковник і руки не подає. Ну так, чого це він з мужиком ручкатися буде.

– Як? – дивується граф, та і я здивований. – Чому додому? Діамант же не знайшли!

– Але скоро знайдуть! – переможно доповідає полковник.

– На слід напали? – дивується граф.

– Ні. Ми виписали найвідомішого сищика світу Шерлока Гольмца! Він був проїздом у Харкові і погодився відвідати Суми з тим, щоби розкрити таємницю зникнення «Зірки Сходу»! Вибачте, панове, я поспішаю на вокзал!