Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Швидше, швидше, Іване Карповичу!

– А ви поки розказуйте, що ж сталося, щоб час дарма не гаяти.

– Та що розповідати! Діамант зник із кімнати, яка охоронялася! Два кадети з револьверами стояли під дверима, але пояснити, де подівся діамант, не змогли. Загадкова справа!

– Та поки нічого загадкового.

– Чому?

– Тому що коли двоє охороняють діамант, і той зникає, то треба добре потрусити охоронців.

– Та це ж найкращі кадети, обидва з хороших родин, вони б не наважилися на викрадення!

– Ну, по-перше, диявол будь-кого може звабити. По-друге, не обов’язково, щоб саме вони. Наприклад, один відійшов у туалет, а іншого забалакала якась знайома. Двері залишилися без нагляду на кілька хвилин – і все.

– Охоронці кажуть, що не відходили від дверей навіть на секунду! – переконує мене Маєвський.

– Невже їм не було цікаво послухати виступ самої Пяльцевої?

– Звісно, що цікаво. Але це було доручення начальника корпусу полковника Шатрова, який особисто відібрав найкращих кадетів! До того ж, у перерві їх мали змінити, і вони б послухали другу частину концерту!

– До них точно ніхто не підходив, не балакав, не відволікав?

– Ніхто! Так вони кажуть! Коридор був порожній, бо ж усі були в залі. Там зібралося стільки народу! Стільці у проходах доставляти довелося, і то дехто стояв. Але це варто того було, щоб почути пречудову Ксенію Пяльцеву! Вона прекрасна на платівках, але наживо! Це взагалі щось! Її романси витискають сльозу і водночас створюють відчуття щастя, наче в раю побував! – Маєвський починає розповідати про таланти Пяльцевої, а я думаю про справу.

Отже, двом найкращим кадетам, дітям із хороших родин, особисто начальник корпусу доручив охороняти кімнату самої Ксенії Пяльцевої. Це велика честь, і вони з місця не зійшли б від тих дверей, не кажучи вже про те, щоб відчинити їх і поцупити діамант. Ще на одну людину може зійти помутніння, але не на двох одразу.

– А може, діаманта в кімнаті й не було? – питаю у графа, а він на мене вирячується, наче роги в мене побачив.

– Як не було?

– Так і не було. Бачив його хтось перед крадіжкою?

– Ви що, Іване Карповичу, пані Ксенію, золотий голос Росії, найулюбленішу співачку государя, підозрюєте? – жахається Маєвський.

– Я нікого не підозрюю. Але от якщо кімнату охороняли двоє надійних людей, які поза підозрою, а діаманта в ній немає, то, можливо, діаманта зовсім у тій кімнаті не було?

– Але пані Ксенія каже, що був!

– Можливо, вона помиляється.

– Як помиляється?

– Діамант застрахований?

– Ви на що натякаєте! Іване Карповичу! – аж кричить граф. – Та як ви смієте! Я не дозволю підозрювати чарівну Ксенію Дмитрівну! Ні! – він аж підхопився – а тут бричка якраз підстрибнула на ямі, й бідолаха ледь не вивалився з неї, добре що я встиг його схопити за башлик. – Так не можна! – наполягає він, бо й не помітив, що міг випасти та головою об бруківку вдаритися.

– Климентію Євграфовичу, хочете ви чи ні, але я за роки служби звик до того, що підозрювати можна всіх. Можна і треба. Бо бували випадки, коли злочини чинили люди з благородних родин, люди з грошима та зв’язками, люди з бездоганною репутацією та високим становищем! Отже, підозрювати маю всіх, інша справа, що оприлюднювати підозри можна, тільки маючи серйозні докази. Тут я згодний, що треба бути обережним.

– Але навіщо Ксенії Дмитрівні красти діамант у самої себе? Навіщо?

– Та багато варіантів. Діамант міг бути застрахований на велику суму. Діамант був подарунком від члена правлячого дому, тому продаж його міг зіпсувати відносини з Великим князем. Інша справа – коли продаж буде замаскований під крадіжку.

– Але навіщо Ксенії Дмитрівні продавати той діамант! Вона зараз заробляє дуже добре! Ви знаєте, які в неї гонорари? І графік концертів розписаний на рік уперед!

– Тут я з вами згоден. Не схоже, що в самої співачки могла виникнути якась потреба у грошах. Але вона могла виникнути в когось із її оточення.

– Іване Карповичу, ви страшна людина! Ви підозрюєте всіх! Ви б і мене, мабуть, могли підозрювати! – ображається Маєвський.

– Якби ви були в тій кімнаті незадовго перед зникненням діаманта, то міг би.

– А я був, був там! – кричить граф із дивною мені гордістю.

– Ви?

– Так, я! Перед концертом до Ксенії Дмитрівни прийшла делегація найкращих людей повіту. На чолі з Павлом Івановичем Харитоненком та начальником корпусу.

Я дивлюся на Климентія Євграфовича і трохи дивуюся, бо він, звісно, граф, але маєток у нього занедбаний, грошей завжди не вистачає, панство його поважає дуже помірно, а інколи і зневажає, бо граф – мрійник, а таких у нас не люблять. До того ж, із повіту він Роменського, а як до найкращих людей повіту Сумського потрапив? Граф розуміє запитання в моїх очах, робить серйозне обличчя і проголошує: