Владислав Ивченко: Найкращий сищик імпрії на Великій війні

ірка пригодницької літератури Російської імперії, найкращий приватний детектив від Владивостока до Лодзі, Іван Карпович Підіпригора через підступи своїх впливових ворогів та заздрісників із Санкт-Петербурга потрапив під військово-польовий суд і ледь уникнув розстрілу. Багатьом не подобалася його слава, незалежність та багатство. Просто так знищити найкращого сищика імперії вороги не могли, бо спалахнув би скандал, та й на успіх у суді їм годі було сподіватися.

Але все змінила війна. Вона відволікла увагу суспільства, просякнутого ура-патріотичними настроями. Люди мріяли про швидкий розгром німчури та австріяків, про переможні паради у Берліні та Відні. Велика популярність Івана Карповича вже не діяла, бо людей значно більше цікавили новини з фронтів, а не детективи, а воєнний стан дозволяв обійтися без відкритого процесу й засудити Підіпригору за скороченою процедурою, що лише мавпувала правосуддя.

Лише мудрість та витримка Івана Карповича, допомога його друзів і подруг та неабияке везіння дали змогу сищику врятуватися від загибелі. Але задля порятунку він вимушений був оголосити, що піде добровольцем на фронт, хоч він і був проти війни, бо вважав, що цивілізовані християнські країни не мають спиратися у своїх суперечках на гармати та кулемети.

До того ж він уже почав сумніватися, чи так вже варто захищати улюблене Отєчество, Російську імперію, яку Іван Карпович дедалі менше відчував Батьківщиною. Та, на жаль, іншого виходу, крім як записатися в добровольці, в нього не було. Підіпригора повернувся додому, на рідний хутір Казбани, де чекали донька Моніка, кохана жінка Єлизавета Павлівна і кухарка Уляна Гаврилівна, й почав готуватися до відбуття на передову. Він мало сподівався повернутися живим, бо розумів, у які жорна лізе, але пообіцяв собі зробити все, щоб вижити й не дати перетворити себе на гарматне м’ясо вельможних ігор.

сидів у садку і дивився у зоряне небо. Спливали останні дні перед тим, як я мусив піти на війну. Від того дратувався, бо не хотілося мені на бійню. Закурив цигарку з пачки, яку завжди носив із собою, щоб розбалакувати людей. Затягнувся неприємним на смак димом, скривився, викинув цигарку, сплюнув. Сказав собі, що треба йти спати, бо від цих безсилих думок ніякої користі. Я нічого не міг змінити, став іграшкою в руках своїх ворогів. Вони кидали мене на фронт, я ж мусив вижити там. Ось і все.

Вже підвівся, коли почув удалині гуркіт двигуна. Спочатку навіть засумнівався, бо ж глупа ніч. Але гуркіт наближався, хтось їхав на хутір. Песики мої одразу почали бігати і гарчати, але не гавкали, бо я ж був із ними. Зітхнув, авто в такий час не віщувало нічого доброго. Я сидів надворі у спідньому, бо ж літо, спека. Зайшов до хати, швидко одягнувся. Ще з часу служби в охоронному відділенні звик, щоб весь одяг був складений біля ліжка, узяв револьвер і пішов сходами вниз.

— Хто там? — спитала Уляна Гаврилівна зі своєї кімнати біля кухні. Моя кухарка теж прокинулася.

— Зараз подивлюся, відпочивайте, — заспокоїв її й узяв гасову лампу з сірниками.

Вийшов надвір, втихомирив песиків, які почали-таки гавкати, — а голоси ж мали дебелі і лякали найзухваліших злодіїв. Авто зупинилося під двором, у хвіртку постукали.

— Хто там? — спитав я, тримаючи зброю напоготові.

— Доброї ночі, вибачте за пізній візит, я штабс-капітан Туляков, ад’ютант Великого князя Сергія Михайловича, — пролунав із темряви голос.

— Сергій Михайлович мусить прибути до Ромен за тиждень, із тим, щоб відправити мене та інших добровольців на фронт, — здивувався я.

— Його імператорська високість просить вас терміново прибути до Петрограда для розслідування одної надважливої справи, — сказав гість і запалив ліхтарик. Якщо людина збирається напасти вночі, вона не запалює ліхтарика.