Владислав Ивченко: Найкращий сищик імпрії на Великій війні

— Ну для чого тут патологоанатом? — трохи роздратувався Великий князь. — Митя трагічно помер, треба хоч дати йому спокій! — Він так подивився на мене, що я зрозумів — краще з ним не сперечатися.

— Воля ваша, Великий князю, — запевнив я. — Що будете робити?

— Мені треба сповістити військову контррозвідку. І це буде скандал! Страшенний скандал, який нічого не залишить від моєї репутації! — зітхнув Великий князь.

— Ну а ви тут до чого?

— Митя був моїм близьким другом! За моєю рекомендацією його призначили до Військового міністерства! І ось тепер така ганьба! — Сергій Михайлович підвівся, потім знову сів. — Якщо документи потраплять до наших ворогів, то ви навіть не уявляєте, який це буде удар по нашій армії!

— Ну, можливо, покійний просто загубив документи, — сказав я. — І шпигуни тут ні до чого.

— Ви так думаєте? — з надією спитав князь.

— Так. У чому були документи? — спитав я.

— У великій шкіряній теці.

— То дайте об’яву, що було загублено теку, пообіцяйте хорошу нагороду. Можливо, її повернуть, бо для більшості вона не цікава, — запропонував я.

— А якщо все ж таки шпигуни...

— Великий князю, для шпигунів важливо зберегти в таємниці, яку саме інформацію їм довелося отримати. Якби тут діяли шпигуни, вони б сфотографували зміст теки і залишили б її, а ми б ні про що не дізналися.

— Правду кажете! — радо погодився зі мною Великий князь. — І справді, які там шпигуни! Митя працювати на них не міг, він був патріотом Росії. Він просто загубив ті документи! Зараз поїду дам об’яву! А потім займуся підготовкою похорону!

— Тоді я почергую тут, почекаю, поки ви повернетеся, — запропонував я.

— Може б ви хотіли столицею погуляти?

— Та ні, помолюся за покійного, відспівувати його ж не будуть.

— Будуть, Іване Карповичу. Синод дасть дозвіл, — запевнив Сергій Михайлович.

— Але як же? Самогубця?

— Офіційна версія — серцевий напад. Не дуже добре, коли на самому початку війни накладає на себе руки високопосадовець Військового міністерства, — пояснив Великий князь. — Що ж, тоді почекайте тут.

Сергій Михайлович із ад’ютантом пішли, я зачинив за ними двері, а потім зазирнув у конверт, який дістав із сейфа. Сподівався знайти розгадку подій, але там виявилися фотокартки. Жінок. Голих чи одягнених дуже пікантно. Частина жінок була зв’язана, але, здається, не проти їхньої волі. Ще за часів роботи в охоронному відділенні я стикався з різноманітними порнографічними карточками, яких багато виробляли в імперії. Але ці фотографії були геть інакші. Здається, покійний знався на жіночій красі. Я помітив, що у двох жінок на шиї були татуювання. Троянди, дуже майстерно зроблені. У інших жінок ший не було видно. Я ще трохи ті фотографії подивився, а потім покинув, щоб не розбурхуватися. Бо дуже вже спокусливі.

Фото сховав, став думати, бо щось мене в цій справі муляло. По-перше, незрозуміла причина самогубства Бревуса. Його передсмертна записка зовсім нічого не пояснювала. А він із розповідей виглядав людиною серйозною, мусив мати причину. Загубив документи? То хоч би спробував їх знайти, а не одразу ліз у зашморг. Шпигуни примусили віддати документи, і він не витримав зради? То написав би в записці, щоб дошкулити шпигунам. По-друге, дивно, що у сейфі покійного не виявлено ніяких грошей. Ну добре, гроші могли бути в банку, але де коштовності, цінні папери? Якщо покійний вичищав сейф, то він би неодмінно забрав і ті фотографії. Але конверт із ними, непомітний для того, хто не знав, залишився. То хто лазив до сейфа? І чи не був той, хто лазив, причетний до смерті інженера? Чи не сталося вбивства?

Хоча, звісно, вбивство викликало ще більше запитань, аніж самогубство. Бо як Бревуса могли запхнути до зашморгу і повісити? Він був міцною людиною! На тілі мали залишитися якісь сліди боротьби. Я пішов до спальні й почав роздягати небіжчика. Справа це була важка, бо тіло вже задубіло і не слухалося. Сорочку довелося просто зібгати біля горлянки, бо зняти не міг. Так само штани та спідні стягнув до литок. Мундир склав поруч. Я розумів: якщо Великий князь дізнається про те, що я роблю, то дуже розгнівається. Але я мусив усе перевірити, бо звик працювати сумлінно. Та й свою цікавість треба було задовольнити, бо вона ж мені продиху не дасть. Роздяг інженера, як зміг. Мені було соромно, що людина загинула, а я їй спокою не даю, і я пояснював, що роблю і для чого.

— Вже вибачте мені, пане інженере, але тілу вашому ж зараз усе одно. Роздягаю я його, щоб подивитися, чи немає на ньому синців або забоїв. На вигляд ви чоловік сильний, навряд чи дозволили би просто так себе повісити. Так, дивимося. Синців не видно. А подряпини є! Ось, на спині! Свіжі! Щоправда, і несвіжі є. Чого це в вас спина така подерта? А це що? Сліди на руках! Зв’язували вас, чи що? Та ні, від зв’язування, якщо мотузкою, то інші синці лишаються. Але щось є. Дивно, дивно, пане інженере. От якби ви говорити могли, ви б мені усе і розповіли, не довелося б оце шукати бозна-чого. Так, а ви м’язистий, пане інженере, не схожі на штабіста. Ті зазвичай товстенькі. Бо на сидячій роботі розпливається людина, як свічка на сонці. А ви при м’язах, наче вантажник. Ага, он бачу гантелі, це у панів гімнастикою називається. Корисна штука, коли роботи важкої немає. А ось коли день за плугом походиш чи сіно скиртуєш, то там уже не до гімнастики. Вона для тих, хто за столом сидить. Оце ви і займалися. Диви як, пане інженере, не при дамах буде сказано, але той, померли ви під час збудження, чи що. Бо оно набрякнув як. Чи, може, то буває, коли в зашморгу? Бозна, поспитати треба лікарів. Так, а на ногах що? Ноги чисті. Ані синців, ані подряпин у вас. Ну дивно, дивно. Зараз іще подивлюся обличчя ваше, вже вибачте, але цікаво мені, що там у носі у вас біліє. Ох ти Господи!