Владислав Ивченко: Найкращий сищик імпрії на Великій війні

— Навряд чи. Він отримав спадок від батька, до того ж мав пристойну зарплатню, яку не треба було витрачати на родину. Хоча десь три тижні тому він попросив у борг двісті рублів. Звісно, я дав, бо у грошових питаннях він був украй педантичний.

— І він віддав борг? — спитав я.

— Та ні. Але я не хочу зараз думати про гроші! — скривився Туляков. — Бревус, Бревус, ну як же так! Уявляю, як засмутився Великий князь! Вони з інженером товаришували вже стільки років!

Ми під’їхали до чотириповерхового будинку. Піднялися на третій поверх. Ще на сходах я почув якийсь дивний звук. Він лунав з-за дверей, на яких була табличка «Дмитро Григорович Бревус, інженер». Двері були незачинені, ми зайшли. У квартирі гримотів якийсь механізм, розмовляли люди. Квартира невелика, але з хорошими меблями. Три кімнати. Спальня, вітальня і кабінет. У ньому щось і шуміло.

— Великий князю, ми прибули! — доповів штабс-капітан, коли побачив чоловіка середнього зросту з акуратною борідкою, лисуватою головою і сумним поглядом. Чоловік був у цивільному. Якщо придивитися, помітною ставала його схожість із государем. Це і був Великий князь Сергій Михайлович.

— О, Іване Карповичу, — він спробував усміхнутися, але це йому не вдалося. — Вибачте, що зустрічаю вас такими новинами. Але це самогубство просто збило мене з ніг.

— Висловлюю вам своє співчуття, Ваша імператорська високосте, — вклонився я.

— Можна просто Великий князь. — Сергій Михайлович закрутив головою. — Я досі не можу повірити, що він це зробив.

— А що це діється? — звернув я увагу на шум, який заповнював квартиру.

— Це відчиняють сейф Миті.

— Для чого?

— Він узяв із Міністерства секретні документи. Дуже секретні. Він очолював у міністерстві департамент артилерії. Там дані про озброєння і запаси снарядів. Він порушив посадову інструкцію, бо за чотири дні засідання Закупівельного комітету мав підготувати рішення. Мусив працювати вдома. — Великий князь перейшов на шепіт. — Я дуже сподіваюся, що ті документи у сейфі. Бо якщо ні, то це буде страшний скандал. Там же інформація про всю нашу артилерію! — Великий князь витер чоло.

— Ви думаєте, ті документи можуть зникнути? — спитав я.

— Я боюся, що Митя їх загубив. Це дуже на нього не схоже, він завжди був украй педантичним, але ж це могло статися з кожним. Хвилинне розслаблення, він міг залишити теку з документами десь у кав’ярні чи загубити, коли йшов додому. Коли побачив, що накоїв, то поліз у зашморг. Він би не пережив ганьбу і суд.

— Суд? — здивувався я.

— Звісно, суд! Воєнний час, надсекретні документи, за які ворожі розвідки ладні віддати все! Був би суд і суворе покарання. Митя вирішив не чекати. Він був занадто правильний! — Великий князь ледь не плакав. — Господи, прошу, аби документи були у сейфі! Прошу!

Він склав руки і почав молитися. Ми зі штабс-капітаном відвернулися. Шум продовжився, я зрозумів, що вже працювали свердлом. Вийшов із вітальні, зазирнув до кабінету. Там було кілька людей. Троє поліцейських і один чоловік у брудному одязі, що працював дрилем. Мені здалося, що я десь його бачив раніше. Я повернувся до вітальні. Великий князь безпорадно дивився на мене.

— Вибачте, Іване Карповичу, я викликав вас заради іншої справи, але зараз не можу нічим іншим займатися, — сказав Сергій Михайлович.

— Великий князю, не турбуйтеся про мене, — заспокоїв його я. — А хто відчиняє сейф?

— Поліція залучила якогось злочинця. Поляк, грабував банки, потім його відправили на каторгу, звідти втік, нещодавно його затримали в Петергофі. Сказав, що зможе відчинити сейф, — пояснив Великий князь.

Я кивнув, бо зрозумів, що це був один із польських грабіжників банків, яких я схопив чотири роки тому. Оце знову зустрілися.

— А де передсмертна записка? — спитав я. Що вона є, не сумнівався, самогубці майже завжди залишають записку, бо це ж їхнє останнє волання до світу.

— Он лежить. — Великий князь показав на аркуш, що білів на столі. Я підійшов. «Прошу нікого не звинувачувати у моїй смерті. Іншого виходу немає. Вибачте», Дата й підпис. Акуратний почерк, маленькі рівні літери, розкішний підпис із закрутками. Гербовий папір.

— Почерк покійного? — я підніс записку Великому князю.

— Що? — не зрозумів той.

— Почерк належить покійному? — перепитав я.

— Ну звісно, а кому ж ще! — роздратувався Сергій Михайлович, навіть не подивившись.

— Будь ласка, придивіться, — попросив я.

— Іване Карповичу, зараз не час і не місце для ваших детективних ігор! Людина загинула! Може вибухнути скандал, який знищить честь покійного! І мою теж, бо за моєї протекції Митю взяли до міністерства! — закричав Великий князь. Я зрозумів, що його краще не чіпати. Підійшов до Тулякова, показав записку йому. Він уважно подивився, кивнув.