Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Бачу, ця шухлядка замикається.

– Так, але тоді замок чомусь не працював. Та Ксенія Дмитрівна і уваги на це не звернула, бо ж кімната надійно охоронялася.

– Дивно, чому це замок не працював? – я ближче підійшов і добряче роздивився його.

– Та яка різниця, Іване Карповичу? Ви ж самі бачите, що цей замок легко відмикається ножем. Навіть якби й був зачинений, то нікому б не завадив.

– Ну, тут ви праві. Замок благенький, – погоджуюся я. – А ось кому підуть гроші зі страхової виплати?

– Звісно, що Ксенії Дмитрівні. Але Іване Карповичу, я знаю вашу позицію підозрювати геть усіх. Та тільки не в цьому випадку, бо ж вона справді вбита горем! Ви б бачили, як вона переймається!

– Просто сам діамант як подарунок Великого князя вона б не змогла продати без шкоди для репутації, а ось гроші від страхової виплати можна отримати і використовувати.

– Ксенія Дмитрівна отримує одні з найвищих гонорарів в імперії. Тільки у Шаляпіна більші. То заради чого їй іти на злочин, який може зіпсувати їй усе життя?

– Тут ви праві, Миколо Ісидоровичу.

До кімнати зазирає поліцейський.

– Приїхали! – каже він у захваті. Хомутинський поспіхом виводить мене з кімнати.

– Я побіг зустрічати цього Гольмца. Боря дуже просив автограф від нього.

– Так, звісно.

Я став в куточку біля вікна. За кілька хвилин у коридорі з’явився цілий почет, що урочисто прямував за якимось чоловіком у сірому костюмі й дивному капелюсі. А ще з довгим шаликом, закрученим кілька разів навколо шиї. Дивно, чого це він із тим шаликом, хоча зовсім не холодно. Чоловік тримав у роті люльку і з мудрим виглядом кивав головою на слова начальника корпусу, який аж уклонявся дорогому гостю.

– Ось кімната, де й стався злочин. Ми дуже сподіваємося на вашу допомогу, містере Гольмц!

– Окєй! Я намагатись вам допомога і шукав «Зірка Сход», сер, – сказав він із якоюсь дивною вимовою, а всі, хто його слухав, чиновники та пани, так зраділи, наче він узяв і дістав з кишені діамант. – Мені потрібен вивчити місце злочин, але мені не можна заважав! Тільки ви і ви, – він тицьнув у начальника корпусу і в Хомутинського.

– А я! – підскочив граф Маєвський.

– І ви, – чомусь скривився Гольмц.

Оці четверо увійшли до кімнати, а всі інші залишилися в коридорі. Збуджено обговорювали, що англієць просто чаклун якийсь. Уперше в житті побачив начальника корпусу, а одразу сказав, що той воював на Японській, був поранений у ліву ногу, любить мадеру, вдома має котів і їздить лише машиною.

– Наче наскрізь бачить! Ото як сказав це Гольмц, так полковник аж сторопів! І знав же, що найкращий сищик світу приїхав, але щоб ось так наскрізь усе бачив, то не чекав!

Далі почали обговорювати минулі подвиги цього Гольмца. Спочатку про собачку якусь страшенну, яка людей лякала, а він її вбив, потім щось про рудих і про змій. Мені цікаво було слухати, бо чим більше знаєш, тим краще, але треба ж таки діамант пошукати, то пішов. Спитав у місцевих, де гостьові апартаменти, провели мене.

– Я від лікаря. Мушу пульс виміряти, – збрехав солдату, який на сторожі стояв, і пройшов усередину. Постукав у двері.

– Хто там? – почув голос. Жіночий і такий красивий, що аж зупинився. Її голос, найкращої співачки імперії, Ксенії Дмитрівни Пяльцевої.

– Дозвольте?

– Заходьте. Хто там?

Я увійшов до кімнати, побачив, що пані Пяльцева сидить за столом із трагічним виразом обличчя. Ну, воно і по голосу її чутно було, що дуже засмучена жінка.

– Доброго дня. Мене звати Іван Карпович, я допомагаю слідству у всім нам відомій справі.

– Я вже дала всі пояснення поліції, – зморено каже вона.

– Я знаю, але є ще деякі запитання. Ви вже вибачте, я розумію, як вам важко зараз. Але справи служби…

– Що ви хочете знати, Іване Карповичу? – перериває вона мене і зітхає.

– До вас надходили пропозиції продати діамант?

– Ні, що ви. Всі ж знали, що це подарунок, і всі знали, чий це подарунок. То ніхто б не наважився його купити, та я б ніколи його і не продала.

– Коли ви йшли на перше відділення концерту, ви не помітили нічого підозрілого в кімнаті?

– Ні.

– Зовсім?

– Зовсім.

– А те, що замок у шухлядці не зачинявся?

– Я й уваги не звернула, кімнату ж добре охороняли. Я спочатку просила у пана начальника корпусу сейф, але він запевнив мене, що вся та кімната як великий сейф, і там мої речі будуть у цілковитій безпеці.

– Ви точно поклали діамант у шухлядку?

– Так. Діамант був у футлярі, я відчинила шухлядку, там чомусь лежав банан, я його відсунула, поклала футляр, спробувала зачинити, але замок не працював. То залишила так.