Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ви той кадет, який гримерку Ксенії Дмитрівни охороняв? – питаю тихенько, щоб солдати з-за будівлі не почули. Дивиться на мене хлопець. Онде і другий визирнув.

– А ви хто такий?

– Я проваджу слідство у цій справі за дорученням страхової компанії. Компанії потрібно знайти діамант, бо інакше доведеться виплачувати велику суму грошей. А зараз усе йде до того, що вас визнають винними й на цьому справу закриють.

– Ми не винні! Ні!

– Тихіше, не кричіть. Я знаю, що не винні. Мені потрібна ваша допомога, щоб це довести. Розкажіть, чи підходив до вас хтось під час чергування біля кімнати?

– Ми вже поліції все розповіли!

– Поліції треба знайти винних, і вона вважає, що вже знайшла. А мені треба знайти діамант. Відчуваєте різницю? То підходив хтось?

– Та нікого! Всі ж були в залі, слухали Ксенію Дмитрівну! Порожньо було! Аж поки перша частина не закінчилася. Потім Ксенія Дмитрівна прийшли, відчинили двері ключем, який при них був. Зразу набігла купа народу, автографи просити, просто подивитися. А тут Ксенія Дмитрівна вибігла, схвильована така.

– Вона щось у руках тримала?

– Що?

– Ну, може саквояжик якийсь чи валізку, торбинку.

– Ні, а навіщо їй?

– Нічого не несла? А під одягом нічого не ховала?

– Та ви що, Ксенію Дмитрівну підозрюєте? – аж кричить кадет. Я тікаю в кущі, присідаю там і недарма, бо он з-за рогу виглядає солдат. Мабуть, щось почув. Дивиться.

– Ану, тихіше там! – нарешті грізно наказує і знову зникає за рогом. Я тільки збираюся підводитися, але знову присідаю і чекаю незрозуміло на що. Ото буває зі мною інколи таке, що сам не розумію, що саме, а роблю. Їх благородь штабс-капітан Мельников називав це інтуїцією. Сиджу, дивлюся, коли знову голова солдата з-за рогу з’являється. Перевірити вирішив. Подивився ще і тоді вже пішов. Я ще з хвилину почекав і вийшов.

– Ви, хлопці, тихіше, – кажу кадетам.

– Ксенія Дмитрівна не винна! Ні! – шепочуть мені. Не розуміють, дурники такі, що от зараз або вони винні, або Пяльцева, інших фігурантів у цій справі немає.

– Я теж так думаю, але діамант зник. Давайте ще раз пройдемося. От у Ксенії Дмитрівни перед концертом ціла делегація була. Була?

– Так, людей двадцять. Та ще один дивак вірш читав. Поему цілу, аж начальникові корпусу довелося його переривати, бо й так концерт затримувався, а вірші були нестерпні.

– Вони всі з кімнати вийшли, ніхто не залишився?

– Звісно, що всі! Потім імпресаріо, пан Пфальц, приніс чашку з молоком. То на перерві Ксенія Дмитрівна мусили випити, для голосу корисно. Він вийшов, а…

– Він із чимось у руках виходив?

– Ні. Прийшов із чашкою та блюдцем, а вийшов без нічого.

– І в одежі нічого не ховав?

– Нічого.

– Точно?

– Звісно! Він у смокінгу тісному, що там сховаєш?

– Що далі?

– Далі Ксенія Дмитрівна вийшли в концертному вбранні й пішли до зали.

– Вона двері замикала за собою?

– Так, у неї ключ був, який їй пан начальник училища вручили. Замкнула, пішла, а ми біля дверей стали і стояли, аж поки вона не повернулася на перерві.

– І ніхто не підходив?

– Та зовсім ніхто! Ані душі! Бо хто буде коридором ходити, коли в залі сама Ксенія Пяльцева співає!

– Нічого підозрілого не чули?

– Ні! Ні, – один каже впевнено, а другий наче трохи сумнівається.

– А кажуть, що ви щось чули в кімнаті, – перевіряю я ті сумніви.

– Та дурниці, нічого не чули! – дратується один з кадетів. А інший мовчить. Дивлюся на нього.

– То що там було? – питаю.

– Нічого не було! – встряє кадет, який не чув.

– Помовчи! – кажу йому і намагаюся подивитися в очі першому кадету. – Хлопче, ти зараз у такій халепі, яка може тобі все життя зламати. То нічого не бійся, кажи, що чув, бо гірше вже не буде.

Він дивиться на мене, відвертається. Я чекаю.

– Ну, наче кроки якісь.

– Кроки?

– Тільки дивні.

– Дурниці! В кімнаті нікого не було! Які там кроки? – дратується інший кадет.

– Тихо! – шиплю я. – Чим дивні кроки?

– Ну, спочатку гепнуло щось, а потім густі такі.

– Густі?

– Ну, от наче як дитина дрібно тупотить.

– Звідки там дитина? – знову кадет заважає.

– Замовкни! А ти кажи, це, може, ваш єдиний шанс!

– Потім наче чашка дзенькнула.

– Чашка?

– Ага, а потім сьорбання і мугикання якесь.

– Мугикання?

– Ну, ото як п’яний, буває, мугикає. А потім тиша. Знову кроки, потім наче ящик висувають – і швидкі кроки геть. Потім тиша І все.

– Нічого такого не було! Чому я не чув, а ти чув? – ображається неспокійний кадет.