Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Вибачте, кого ви відсунули?

– Банан, – вона дивиться на мене і бачить мій подив. – Це такий екзотичний фрукт. Мабуть, Пітер, мій імпресаріо, вирішив мене потішити. Навіть почистив. Але я не їм перед виступом, таке в мене правило, – вона дивиться на мене.

– І що далі? – питаю я.

– Далі я одягнулася і пішла на сцену.

– Охоронці вже були біля дверей?

– Так, вони стояли. Молоді хлопці, зараз їх затримали, я боюся, щоб цей інцидент не зламав їм життя.

– Якщо вони непричетні, їм немає про що хвилюватися, – запевнив я.

– Вони непричетні. Це я вам точно кажу! – переконана співачка.

– Звідки ви знаєте?

– Я бачила, з яким захопленням вони дивилися на мене! Люди з такими очима не можуть скоїти крадіжку.

– Ну, Ксеніє Дмитрівно, талант ваш має таку силу, що навіть злочинець, який щось погане замислив, буде захоплюватися вами.

– Ні, ні! Ці хлопці, вони такі молоді та чисті! Вони не можуть бути винні, просто не можуть!

– Я думаю, що коли все буде з’ясовано, їх відпустять. А розкажіть, як ви виявили, що діамант зник?

– Я повернулася з першого відділення. Хотіла випити чашку молока, я завжди так роблю, це корисно для голосових зв’язок, але чашка чомусь виявилася перекинутою.

– Перекинутою?

– Так. Це було дивно. Я хотіла спитати Пітера, але його не було. Він зазвичай чекає мене, але тоді був відсутній. Я почала перевдягатися, а потім побачила, що шухлядка, в яку я поклала діамант, відчинена. Я кинулася до неї, а вона була порожня.

– Ані футляра, ані діаманта?

– Так!

– А футляр, який він був?

– Ну, зі шкіри, прикрашений металом. Ось такого розміру, – вона показує.

– Немаленький. Дивно, навіщо злочинцю знадобилося брати і футляр, який приховати значно складніше, аніж діамант?

– Так і футляр досить важкий.

– Що було далі?

– В мене була маленька надія, що, можливо, Пітер заходив до кімнати і надійніше сховав діамант. Я вибігла, щоб спитати його, та виявилося, що він не заходив і нічого не знає про діамант. Я ледь не знепритомніла. Він довів мене до тої клятої кімнати, ми разом ще пошукали, але діаманта не було. Тоді Пітер сповістив про зникнення «Зірки Сходу». І почалися ці муки, – вона важко зітхає. – А я ж не хотіла брати діамант у подорож. Але Пітер переконав, що Великому князю буде приємно, щоб я сяяла у «Зірці Сходу». Начальник корпусу полковник Шатров обіцяв повну безпеку, Павло Іванович Харитоненко виділив свій вагон. Ніщо не віщувало лиха! – останні слова вона промовляє і плаче. Вона виснажена та нещасна, мені дуже її шкода.

– Що ж, дякую. Ми сподіваємося зробити все, щоб знайти діамант і залагодити цей прикрий випадок, – я підходжу до дверей.

– А той англієць, Гольмц, він справді такий великий спеціаліст, як кажуть? – несподівано питає мене вона.

– Не мав честі з ним працювати, то не можу сказати. Розповідають про нього справді багато, а як воно насправді, думаю, вже скоро дізнаємося. До побачення, Ксеніє Дмитрівно, і хочу вам подякувати за ваш голос, він справді чарівний.

– На жаль, чари потьмяніли через усе це, – зітхає вона.

– Я впевнений, що чари вашого голосу знову розквітнуть, і вже дуже скоро.

Я вклоняюся їй і виходжу, за дверима наштовхуюся на якогось голомозого дядька з хитрим та злим поглядом. Він у розкішному блискучому сюртуку, який, мабуть, багато грошей коштує.

– Ти що тут робиш? – накидається чоловік на мене і хапає за барки, наче городовий п’яного візника.

Я беру його за руки, тягну на себе і різко виставляю коліно. Ось зухвалий пан уже на підлозі, кахкає і хрипить.

– Тримайте свої руки при собі, – вчу я його ввічливості.

– Я імпресаріо Ксенії Пяльцевої! Я буду скаржитися! – між хрипами шепоче цей чоловік.

– О, ви мені й потрібні, – піднімаю його з підлоги, ставлю до стіни і беруся рукою за горлянку. Імпресаріо вже не згадує про скарги, перелякано дивиться на мене.

– Чому молоко для Ксенії Дмитрівни було розлите?

– Я не знаю. Не знаю! Я трохи запізнився. Я завжди в перерві чекаю Ксенію Дмитрівну в гримерній. Але тоді мене затримали слухачі, просили дати ще один концерт. А потім прибігла Ксенія Дмитрівна, бліда та перелякана. Ми піднялися до кімнати, але діаманта вже не було. Я все це розповідав поліції, а ви хто?

Я не встигаю збрехати, коли чую, як солдат за дверима доповідає комусь. Мабуть, прийшли начальник корпусу з тим англійцем.

– Це до вас. Приймайте гостей, – відпускаю імпресаріо, він задкує від мене, а у приміщення заходить той англієць. За ним начальник корпусу і купа народу. Мене і не помічають, усі дивляться на Гольмца, він їхній кумир. І я дивлюся. Щось є підозріле у ньому, якісь оченята непевні. А може, справді дуже хитрий. І йде ж такою павою, наче принц крові, не менше. Зайшов до кімнати Ксенії Дмитрівни, дозволив із собою пройти лише імпресаріо, полковнику, Хомутинському і Маєвському. А цей як проліз у компанію обраних?