Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ні, місцевих немає. Але в цирку є.

– А де цирк?

– Та на Вольному лужку стоїть, де завжди.

Розпитав я, де той Вольний лужок, і побіг туди. Дивлюся, а цирк уже збирається. Вантажать усе на вози, коней запрягають. Бачу, он виходить Капуста задоволений. І мавпа та руда з ним, як обхопила, так і тримається. Мене побачив викладач, спохмурнів і пішов швиденько, удав, наче не помітив.

– А чого це він мавпу вашу забрав? – питаю в одного з циркових.

– Продаймо ми мавп.

– Чому?

– Дресирувальник наш зник, то немає кому з ними працювати, – зітхає циркач.

– Як зник?

– А так. Пішов учора кудись, казав, що ненадовго, і зник.

– Вчора ж дощ періщив!

– Ото в дощ і пішов. Мабуть, якась зустріч важлива. Може, роботу запропонували, а може, вбили. Однак не повернувся і все. А мавпи без нього як подуріли. Сьогодні зранку втекло кілька. Аж із поліції приїздили, вимагали терміново зібрати тварин, бо ж очікується приїзд якогось цабе закордонного, то щоб не ганьбили місто.

– А ви в поліцію щодо дресирувальника зверталися?

– Та ну хто там циркача якогось шукати буде? Поліція тільки і вміє, що гроші з нас трусити. Наче вони нам з неба падають.

– А карлики у вас є?

– Є. Навуходоносор Ієрихонович відпочивають зараз.

– Оце ім’я таке у нього? – дивуюсь я.

– Ну, звати його Федька Дрібок, але для сцени краще, коли ім’я гучне. То ото і став Навуходоносор Ієрихонович.

Показали мені віз, де карлик відпочивав. Я подивився, а воно стареньке. Крекче та зітхає. Розповів, що раніше жонглером був, але зараз старість, руки тремтять і ложку ледь тримають, то перейшов у клоуни.

– А це професія важка та невдячна, особливо зараз! – бідкався мені старий. – Бо діти нинішні жорстокі, наче дикі звірі! Так і намагаються мене вщипнути, не просто вщипнути, а болісно! Є й такі, хто голками тикає. Навмисно! Щоб зойкнув я! Я стогну, в вони сміються! Кожен виступ мені – тортури справжні! Аби знали батьки мої, Фрол Прокопович та Лізавета Марковна, яке життя мені важке буде, то, може б, і придушили, щоб не мучився. Ще немовлям, коли виявилося, що карлик я!

– У вас батьки теж карлики були?

– Ні, звичайні селяни з Липецької губернії. Мені як старшому сину мусила вся земля відійти батьківська, тільки що я з землею робитиму? Я ж ані орати не здатний, ані косити. І сміх, і гріх, а не людина! То земля середульшому брату дісталася, а мене до цирку віддали, де оце мучуся я, мучуся, а ніяк не відмучуся. А тут ще Мітяй зник.

– Хто?

– Мітяй, він у нас дресирувальником був! Як син мені! Ми колись на Волзі виступали, а потім пливли пароплавом. А там голод був. І на причал вийшли селяни, дітей своїх продавати, щоб хоч так врятувати. Тих, хто доросліший, купили у прислугу, а Мітяй малий, три роки, нікому не потрібний. Продати не змогли батьки, то залишили на причалі, бо казали, що й самим їсти нічого. Ото залишився він, плакав та повзав, бо ходити вже не міг, слабкий. Ну, я і підібрав. Виростив золотого хлопця! Така в нього душа добра, наче у святого якогось. Ото його мавпи і любили, бо не батогом їх брав, а добротою. Обіцяв мені, що знайде грошей і забере мене з цирку, де діти мене катують. Та ось зник.

– А де гроші збирався брати?

– А бозна. Не знаю. Тільки, думаю, обдурили його. Бо він же як дитина, такий добрий, ніколи підступності від людини не чекав. Легко його було обшустати. Чує моє серце, що погане щось із ним сталося, з Мітяєм моїм! Ще тоді, коли він у дощ ішов, просив я його залишитися, бо чуло моє серце щось недобре. Але не послухав він, побіг, у плащ цирковий замотався. І все, зник. Ох, навіщо мені тепер жити? – зітхає старий.

Ще б довго мені Навуходоносор Ієрихонович душу виливав, але пішов я від нього. Бачив, що застарий він для трюків, щоб по кватирках лазити. Не те. Шукав собі, де б переночувати, коли побачив Маєвського, який чапав пішки. Ледь ноги волочив, але щасливий.

– Іване Карповичу! – дуже зрадів, як побачив мене. – А ви де ночувати будете?

– Та не знаю ще де.

– А ходімо, я тут готель знаю недорогий! – і потягнув мене за руку. – Ох, Іване Карповичу, як же мені пощастило! Страшенно-таки пощастило!

– У чому ж?

– Дозволив мені пан Гольмц себе супроводжувати і все записувати! В Англії цим займається всім відомий містер Уотсон, колишній військовий лікар. Але він до Росії не приїхав, бо давні рани завадили. То я його заступлю! Бо як можна залишати без опису пригоди знаменитого сищика? Я записую все-все! Ось, бачите, аж рука заморилася, – показує мені товстенький нотатник, у якому багацько аркушів, списаних олівцем. – Ще зараз сяду, позаписую, що не встиг.