Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Так а діамант ваш Гольмц знайшов? – питаю в’їдливо, але граф у такому захваті, що не помічає моєї в’їдливості.

– Поки ні, але каже, що ось-ось! Дуже близький до розкриття. Зараз ото зачинився в найдорожчому номері готелю «Гіперіон», теж найдорожчого! Буде думати!

– Про що?

– Про справу! Він часто їх розкриває, коли залишається на самоті, грає на скрипці, зосереджується, потім бах! – і справа розкрита! Ох він і талант! Іване Карповичу, у мене досі ноги аж тремтять від хвилювання! Аж не вірю своєму щастю! Бо ж страшний талант! Надзвичайний талант! Ото тільки подивиться на людину – і все про неї знає! Про начальника корпусу як про облупленого розповів, що і в русько-японській участь брав, і машиною їздить, і коти вдома! Талант! Гора, а не людина! Як же мені пощастило, що дозволив він мені описувати його подвиги! Ох і пощастило! Наче у лотерею виграв! От і готель наш. Візьміть одну кімнату, Іване Карповичу, ми там удвох легко переночуємо.

Дивлюся на нього здивовано, а граф мнеться.

– Ані копійки грошей немає в мене.

– Так вам же Харитоненко начебто на витрати асигнував, – дивуюся.

– Я сто рублів Гольмцу віддав, щоб він дозволив секретарем його стати. Ще й позичати довелося.

– Сто рублів? За що? – обурився я.

– За те, щоб зблизька спостерігати за його геніальним дедуктивним методом! Яким вони бачить людину наскрізь! От Ксенію Дмитрівну коли відвідував, то тільки побачив, а все виклав, що любить вона тістечка французькі, верхи їздити та сінематограф! Ксенія Дмитрівна хоч яка сумна не була, а здивувалася!

– І звідки ото він знає про тістечка Пяльцевої чи про машину полковника? – дратуюся я.

– А звідти, що геній, справжній геній! Він дивиться на людину і помічає те, що ніхто інший не помітить! Ось як у індіанців! Біла людина пройде повз слід, і все, а індіанець присяде, придивиться і скаже, коли людина пройшла, чи навантажена, чи не поранена, чи поспішала – все! Ось так і Гольмц! Може, у Ксенії Дмитрівни якась крихта від тістечок залишилася. Всі не побачили, а він побачив! А у полковника, може, хода така, якої в людини, що верхи їздить, не буває.

– А якщо на візку їздить, чому обов’язково машиною?

– Тоді, може, був би забризканий грязюкою одяг. Бо ж дощ учора був страшний. А коли чистий, то в машині їхав. Це я так здогадуюся, а великий Шерлок Гольмц може куди глибше копати!

– Та щось він копає-копає, а викопати не може, – кривлюся я. Бо й сам же нічого вигадати неспроможний, де діамант подівся. Була хороша ідея з карликом, але не підтвердилася.

– Пан Шерлок сказав, що завтра вранці скаже вже напевно, де подівся діамант.

– І звідки він знатиме? Він же у номері зачинився!

– Та це ж дедуктивний метод! Він усю інформацію зібрав, а тепер зосередиться і складе мозаїку! Іване Карповичу, це ж геній! Найкращий сищик світу!

– Ото через того генія мені за вас розплачуватися, – кажу я перед дверима готелю. Не те щоб я за грошами тими хвилювався, все одно копійки, але ж ось як дивно, що тому Гольмцу Маєвський сто рублів дав лишень за те, що буде писати про нього, а я ж сам записи пишу і ще йому мушу приплачувати, щоби додавав літературності. От чому це так? До того ж, у цього Гольмца, я так розумію, сам лише кримінал, убивці та грабіжники, а в мене про політичні справи. А це людям освіченим куди цікавіше читати!

Узяв я кімнатку на третьому поверсі, піднялися туди. В кімнаті одне ліжко, стілець ледь стоїть і стіл невеличкий. Граф одразу сіли за стіл, нотатник дістали.

– Іване Карповичу, а повечеряти у вас немає чим? А то голодний я, страшне.

– А що ж, гостя не годували англійського?

– Та він наказав вечерю в номер собі подати.

– А обід?

– Та я записував усе, то не встиг на обід, – каже Маєвський і червоніє.

Ага, не встиг. Не пустили графа за стіл, бо ж обідали поважні люди, куди там цьому дріб’язку пробитися.

– Слухайте, графе, а ось поясніть, чому на книжці про вашого Гольмца не його портрет?

– Як? – дивується Маєвський.

– Так! Ось самі подивіться, – показую йому книгу, що від кадетів залишилася. – Капелюх його, а морда зовсім інша!

Придивляється граф, здивований дуже.

– Може, це не Гольмц?

– Ну, а кого ще чіплятимуть на книжці про Гольмца? – наполягаю я. – Тут ще ось і всередині малюнки є. І на цих малюнках теж інша людина.

Граф книжку роздивляються, бачу, що геть розгубилися.

– Дивно все це якось, – кажу йому.

– А, здогадався! – він аж намагається підхопитися, та так різко, що стілець не витримує і ламається. Гепається Маєвський, але знову підхоплюється. – Це ж навмисно робиться!