Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Іване Карповичу? – я озирнувся, а шматок устиг сховати.

– О, Миколо Ісидоровичу, – побачив Хомутинського, який буз розгублений і виснажений.

– Та що ж це таке робиться, Іване Карповичу? Мало того, що викрали діамант, скандал на всю імперію, так тепер і стріляли у славетного англійського сищика! Це ж взагалі на всю Європу ганьба! І де, в тихих, провінційних Сумах. Куди котиться світ? – зітхнув він.

– А що там із Гольмцом? Живий?

– Живий. Але поранений серйозно. Лікарі кажуть, що аби куля пішла на сантиметр убік, то був би мертвий. Поруч із серцем пройшла.

– Він сам що розповідає?

– Встиг сказати, що почув, як у вікно щось стукнуло. Мабуть, камінець. Він підійшов подивитися, а тут постріли. Хтось не хоче, щоб діамант знайшли, то заради цього пішов на такий зухвалий злочин. Але це не завадить великому сищику.

– Ви думаєте, що Гольмц таки знайде діамант? – прикушую я губу і сам на себе дратуюся, бо заздрю. Як хлопча дурнувате.

– Так. Він сказав, що вранці обов’язково вкаже, де діамант, – впевнено каже Хомутинський. – Прикажчик Павла Івановича Харитоненка поїхав до банку. Я наказав відчинити серед ночі, щоб видати необхідну суму.

– А чому він зараз сказати не може, чому до ранку тягне?

– Каже, що не встиг додумати все, що збирався. Але до ранку обіцяє обов’язково розкрити викрадення «Зірки Сходу».

– Йому хоч знову не завадять?

– Ні. У лікарні його охороняють двоє поліцейських і четверо кадетів зі зброєю. Вікно шафою затулили. Він у безпеці. Але така ганьба оце все, що сталося! Запросили людину і не вберегли. Жах!

– А як цей Гольмц узагалі погодився сюди їхати?

– Та як, він був проїздом у Харкові, почув про нашу біду і звернувся телеграмою з пропозицією допомогти. Місцеві поліцмейстер з начальником корпусу сумнівалися, але племінник полковника виявився палким прихильником Гольмца, як і мій Боря, то переконав, що таким збігом обставин треба обов’язково скористатися. Ми запропонували йому триста рублів гонорару, щоб просто вивчив справу. Зовсім небагато, з огляду на його славу по всьому світі, але він погодився. Сказав, що його більше цікавлять таємниці, аніж гроші.

Я тільки головою кручу. Триста з банку взяв, сто з Маєвського, може, ще когось потрусив, завтра ще десять тисяч від Харитоненка отримає, і гроші його не цікавлять! Ну дива! Безсрібник знайшовся!

– Звісно, якщо діамант буде знайдено, ми заплатимо ще і від банку нагороду, бо це ж врятує нас від великих витрат на покриття страхового випадку, – додає Хомутинський, наче думки мої читав. – Піду трохи посплю. Ніг під собою не відчуваю, а завтра важливий день.

Він пішов у готель, той самий «Гіперіон», а я до лікарні. Коли назустріч Маєвський біжить. Аж сяє від щастя.

– Графе, ви куди?

– За особистим дорученням пана Гольмца! – гордо відповідає мені Маєвський і навіть не зупиняється. Доводиться мені за ним бігти.

– А що за доручення?

– Це цілковита таємниця!

– Графе, невже ви мені не довіряєте? – дивуюся я, а сам же бачу, що Маєвський аж трясеться, так хоче мені розповісти, що йому доручено зробити.

– Ну, добре, Іване Карповичу, я скажу, та тільки це мусить залишитися між нами! – каже він, зупиняється і дивиться мені в очі строго.

– Так точно! Це вже не звольте хвилюватися! – я вдаю дурня. Коли в конторі служив, так це часто доводилося робити, то й виходило легко. А зараз звичку втратив, так-сяк зобразив.

– Пан Гольмц доручив мені дізнатися, коли прибуває ранковий потяг із Харкова.

– А навіщо це йому?

– Каже, що чекає на важливого листа.

– У справі?

– Мабуть. А тепер вибачте, я поспішаю, – і побіг. Чого бігти, спитай у місцевих, вони знають. Але граф не з тих, хто спочатку думає, а потім робить. То помчав. До вокзалу не дуже близько, але де серед ночі візника візьмеш? Треба пішки.

Я прийшов до шпиталю, знайшов лавку неподалік і всівся. Натовп поступово розходився, скоро залишилися тільки два поліцейських на вході до земської лікарні. Кадети, мабуть, усередині чергували. Побачив, як приторохтіла машина начальника корпусу. З неї якась жінка вийшла, у якій я впізнав Ксенію Дмитрівну Пяльцеву. Співачка приїхала провідати пораненого англійця. Коли виходила, я її перестрів і спитав про банан.

– Який банан? – здивувалася вона.

– Що у шухлядці був, поруч із діамантом.

– А, він теж зник… – Вона б, може, ще щось розповіла, але тут вибіг її імпресаріо, пан Пфальц.

– Ану пішов звідси! – гримнув гнівно, але тримався на відстані, запам’ятав мене.