Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Може, помиляєтеся ви щодо цього англійця? – хвилююся, бо не знаю, що і думати про це.

– Та який там він англієць? – сміється Капуста. – Моя жінка добре знає англійську. Вона заговорила до того Гольмца, а той нічого не зрозумів.

– О, це добре, тоді й жінку візьміть! Будь ласка!

Крикнув і вибіг, швиденько візником на поштамт, дав телеграму київському приставу Воронькові, моєму старому товаришеві з поліції. Далі побіг до «Гіперіону». Там ще досі поліція була, не хотіли мене всередину пускати, та добре, що Хомутинський саме вийшов.

– Миколо Ісидоровичу, будь ласка, допоможіть мені!

– У чому?

– Ви ж сумських банкірів знаєте?

– Звісно знаю, колеги ж!

– А не можете поспитати, чи не замовляв хтось із приїжджих у останні дні банківську скриньку?

– Та ну що ви, це ж банківська таємниця!

– Так ви ж про це не в газетах друкувати будете. І називати імен не потрібно, просто сам факт. Дуже треба.

– Але навіщо? Ви досі цією справою переймаєтеся? Але ж «Зірку Сходу» сьогодні буде знайдено! Пан Гольмц зранку це підтвердив!

– Та куди мені на «Зірку Сходу» замахуватися та з паном Гольмцом змагатися? – аж руками я махаю. – В мене тут своя невеличка справа. Але дуже для мене важлива.

– Ну добре, Іване Карповичу, поспитаю.

– Дуже вам вдячний, Миколо Ісидоровичу.

Тільки з ним поговорив, як бачу, граф біжить. Щасливий, наче вже десять тисяч у нього в кишені.

– Ви куди, Климентію Євграфовичу?

– У важливій справі! – каже Маєвський і ніс дере аж до неба.

– Та ви що? Знову на вокзал?

– Ні, до готелю.

– І що там?

– Не можу сказати, бо це таємниця, а я вмію їх зберігати!

– Речі пану Гольмцу збирати будете? – питаю і бачу, як у Маєвського нижня щелепа вниз пішла і очі вилізли ледь не на лоба.

– З-з-звідки ви знаєте? – аж заїкатися почав, сіромаха.

– Так я ж ось прочитав, засвоїв дудуктивний метод пана Гольмца. І справді він – величина! – кажу і показую ту ж книжечку, яку мені кадети залишили.

– Не дудуктивний, а дедуктивний метод! – повчає мене Маєвський.

– Так речі збирати? – питаю. Граф озирається навколо, наче бунтівник якийсь.

– Так. У пана Гольмца термінова справа, то як тільки діамант він знайде, одразу поїде з Сум.

– Потягом?

– Так, я потім на вокзал піду квитки купувати.

– А діамант він точно знайде?

– Обов’язково. Зараз він на скрипці в лікарні грає, каже, що для повного зосередження і остаточного розв’язання справи.

– Який же талант! – тільки головою я кручу. – Ну, щасти вам, Климентію Євграфовичу.

Далі на поштамт поїхав. Там уже чекала відповідь на мене з Києва. Телеграму взяв і до магазину «Фрукти та інші колоніальні товари» поспішив.

– Банани в вас є?

– Свіжих, на жаль, немає. Але є сушені, дуже смачні! – каже мені прикажчик, із яким я на вулиці якось говорив, але він мене не запам’ятав, бо окрім того, що морда в мене викликає довіру, так ще і важко запам’ятовується. – А що так усім банани знадобилися? За останній тиждень вже четвертий раз мене питають.

– Мій пан бананів схотів. А може, таки подивитеся? – підморгую і цілий рубль на прилавок викладаю.

– Ну, навіть не знаю, – зітхає продавець. Ще один рубль на прилавку. – Треба подивитися, – каже, але на місці стоїть. Третій рубль з’являється. – Щось пригадую.

Тут уже я розізлився. Бо ж треба і честь знати. Беру рублі і до виходу.

– Зачекайте! Зачекайте! – злякався прикажчик і вмить приніс мені два банани. – Це останні, більше немає.

Розплатився я, взяв банани – і на вокзал. Дивлюся, візник, який мене усюди возив, чогось кривиться.

– Що не так? – питаю прямо.

– Та ви хоч трохи заплатіть. А то он буває так, що цілий день поїздять, а потім кажуть, що грошей немає. Мужику я хоч морду наб’ю, а за благородного мене до холодної посадять.

– Та який я же благородний? – дивуюся.

– Але й не мужик, – зітхає візник. – Он як із панами балакаєте, наче рівний!

От, думаю біда. Для панів я – мужик, для мужиків – пан, для всіх чужий. І ніколи мені ані паном не стати, ані мужиком.

– Тримай гроші.

– Та це багато! – аж лякається візник.

– Це за цілий день. І ти ще мені знадобишся. Поїхали!

Після грошей візник помітно звеселів, аж летів до вокзалу. Там якраз встигли на харківський потяг. Приїхало ним десятки зо два народу. Здебільшого журналісти. Балакали між собою про те, що писатимуть про сенсаційне викрадення «Зірки Сходу». Серед журналістів побачив я одного чоловіка, потрібного мені. Трохи накульгував він. А ще ніс футляр з-під скрипки й невеличку валізу. Чоловік років сорока, озирався навкруги, діяв рішуче. Пішов онде до візників, обдивився їх, обрав найкращий екіпаж із парою добрих коней, щось там побалакав і сів. Поїхали вони. А я за ними. Чоловік приїхав до лікарні, вийшов. Поліція намагалася його зупинити, але показав якусь посвідку і пройшов.